Анастасія Шевердіна - Тільки разом

категорично відповіла Кет. — Я любила, і любов завела мене на дах багатоповерхівки. Із мене досить.

— Але любов — єдине, заради чого дійсно варто жити! Любов…

— Усе дурня і брехня! — перервала Андрія Кет. — Коли наступного разу тебе потягне на романтику — пригадай мій мозок на асфальті. Сподіваюся, це врятує тебе від повторення моєї долі!

Хлопець гидливо скривився й відвів очі.

— Ну, далі! Що там з чистилищем і тим… всесвітом?

— У це місце потрапляють тільки самогубці. Закони тут доволі прості. Людині надається другий шанс на життя. Із філософської точки зору… — Андрій скоса поглянув на кисле обличчя Кет і затнувся. — Мабуть, я краще буду відразу на прикладі пояснювати.

Дівчина кивнула.

— Наприклад, я. Я покінчив із собою, коли мені було дев’ятнадцять. Мені дають іще дев’ятнадцять років, аби я визначився, чи хочу я жити. Якщо я не хочу жити, я можу просто тинятися пустелею й нічого не робити. Дев’ятнадцять років спливе і я остаточно припиню існувати. Якщо ж я захочу жити, я повинен буду допомагати людям там, удома, і тоді через дев’ятнадцять років я знову народжуся, забуду своє минуле й матиму нове життя в іншому тілі. Але є ще й інша можливість — для тих, хто не боїться ризикувати. Можна врятувати людину від самогубства. Тоді термін перебування в чистилищі зменшиться на стільки років, скільки виповнилося врятованому самогубці.

— А якщо самогубця не вдасться врятувати?

— Тоді ці роки вважаються втраченими, просто змарнованими. Їх можна вирахувати з терміну свого перебування в чистилищі. Власне, остаточна загибель у такому разі майже неминуча. До речі, скільки тобі повних років?

У Кет раптом похололи ноги.

— Шістнадцять.

— Прекрасно! — гірко посміхнувся Андрій. — Мені залишилося трішки більше півроку побути привидом — і я зникну!

Кет заглушила в собі паросток жалю до хлопця й мовила:

— От і добре! Хіба не цього ти хотів, накладаючи на себе руки?

— Я хотів жити! — обурено вигукнув Андрій. — Я й зараз хочу!

— То всі, хто хочуть жити, себе вбивають?! — посміхнулася Кет.

— У мене не було виходу! Я просто не хотів…

— У всіх не було виходу! — скрикнула Кет. — Звідти взагалі немає виходу — навіть у труні, як виявилось! Життя — лайно! І смерть — також!

— Що ти верзеш?! Якщо ти врятуєшся, якщо будеш жити, я не пошкодую…

— До біса! — заволала дівчина. — До біса тебе і мене! До біса життя! До біса ці кляті закони! Я не буду жити! Не хочу! Я хотіла померти і я померла — мене вже не врятуєш! Та й узагалі, рятуватися треба не для життя, а від нього!

Андрій розкрив рота, ніби збирався заперечувати, але раптом знітився, скис і опустив очі.

— Від себе не врятуєшся. Марно. Усе марно!

Хлопець розвернувся й пішов геть.

— Ти куди? — закричала Кет.

Андрій не відповів. Він ішов, ледве переставляючи ноги, і дивився невидющим поглядом просто перед собою.

— Куди ти? — ще раз запитала Кет, наздоганяючи хлопця.

— Нікуди, — тихо відповів Андрій.

— А що там? — дівчина вказала пальцем у тому напрямі, куди йшов парубок.

— Нічого.

— А навіщо ти туди йдеш?

— Більше нікуди.

— А якщо піти туди? — Кет вказала у зворотному напрямку.

Андрій безпомічно знизав плечима.

— Тут усюди нікуди йти.

Кет замовкла й крокувала поряд із хлопцем. Ноги тонули в піску, не відчуваючи піщинок. Небо обважніло від вологи. Кет раз у раз поглядала на низькі хмари, але дощ барився.

— Як думаєш, коли буде дощ?

— Ніколи, — буркнув Андрій, не дивлячись на співбесідницю.

— Слухай, може б ти поплакав? — не втрималась Кет.

— Слухай, може б ти пішла деінде?! — просичав Андрій.

— Я не хочу йти деінде!

— А я не хочу розмовляти! — кинув через плече хлопець, рушаючи далі.

Кет слідувала за ним. Дощу все не було. Вітер ніби задихнувся. Глибока, безмежна тиша непомітно переливалася в сірі піски. Вони йшли вже багато годин, але кінця-краю пустелі не було видно. Незворушність цього світу гнітила. Спокій був мертвотним.

— Андрію, ти не стомився? — запитала Кет.

Андрій різко зупинився, ніби наскочив на невидиму стіну. Обернувся і вп’явся в супутницю крижаним поглядом.

— Ти правда не розумієш? Ти не відчуваєш?

— Що?! — розгубилась Кет.

— Нічого! Ти нічого не відчуваєш, хіба ні?!

Кет прислухалася до себе й раптом усвідомилa, що їй муляло весь цей час, що дратувало, що розпирало зсередини. І цей здогад, ніби блискавка, осяяв увесь цей сірий, непорушний, мертвий світ. Вона не відчуває! Не відчуває нічогісінько! Ані подиху вітру на шкірі, ані пилу в очах, ані болю в м’язах, ані бурчання шлунку. Навіть серце не б’ється!

— Ми ніколи не стомимося, Кет! — із журливою посмішкою мовив