Анастасія Шевердіна - Тільки разом

люди добрі, віддані, щирі! Ти їх знайдеш, і вони допоможуть тобі піднятись! Ти не одна!

— Я — одна! Якщо я одна зараз, на цьому даху, то плювати, хто був і буде в моєму житті!

— У тебе є матір, вона потребує твоєї допомоги! У тебе є друзі, які засмутяться через твою загибель!

Кет було байдуже, хто чого потребує і хто що відчуває. Вони вбили її, усі вони, і вони не заслуговують на співчуття.

— Але вони заслуговують на спокуту! А ти — на майбутнє! Тобі треба жити, здійснити свої мрії, пізнати справжнє щастя!

— Мені нічого не треба! — рішуче мовила Кет і зробила крок.

Безодня розверзлася, холод і жах пронизали її тіло. Кет чула нелюдський крик. Вона інстинктивно чіплялася руками за повітря, але як і завжди в житті, не знаходила опори. Це все, все, кінець! Серце билося в агонії. Дівчині здавалося, що її тіло зараз лусне. Вона відчувала наближення землі. Німий переляк паралізував Кет. Дівчина відчула сильний удар і жахливий запаморочливий біль. Кет встигла зрадіти тому, що цей біль — останній.

* * *

Кет чула над вухом схлипування. Перша думка шпигонула, наче голка, — вижила! Врятували! Залишилась інвалідом!

Розплющувати очі було несила. Усе обридло! Усе марно! Не вдалося їй життя, і навіть смерть не вдалася! За що? За що?!

— Дурепа! — видихнув хтось їй у вухо. — Що ти накоїла?!

Кет змусила себе відкрити очі. Дівчина лежала горілиць, а над нею, наче кришка труни, висіло низьке сталеве небо. У полі зору з’явився розлючений блідий парубок. Чорні кучері стирчали в різні боки. Ясно-блакитні очі палали невгамовною злобою.

— Ти! Вставай! Вставай і поясни, навіщо ти померла! Ти — молода, здорова, красива! Вставай! Давай, розкажи мені, чому я маю пропасти?!

Кет піднялася на лікті. Божевільний парубок продовжував стогнати, але дівчина не слухала, озираючись довкола. На скільки вистачало погляду, тяглися сіро-зеленаві піски. Жодного дерева, жодного кущика, жодної травинки. Холодна пустка, тихе безмежжя. Тільки голос божевільного наповнював неоглядний сірий простір. Де її домівка, лікарняні стіни, де кладовище, врешті-решт?! Що за дідько?!

— Де я? — тихо запитала Кет.

Дівчина встала, обтрусила зі спідниці пісок. Божевільний не чув. Божевільний плакав, сховавши обличчя в долонях.

— Гей, ти! — Кет обережно доторкнулася до руки хлопця. — Де ми? Чого ти плачеш?

Хлопець не відповідав. Гострі плечі його здригалися від беззвучного ридання. Тиша лещатами здавлювала голову — липка, холодна, неприродна тиша.

— Не плач! — попросила Кет. — Мені тяжко дивитися, як люди плачуть!

Парубок поглянув на неї й сапнув носом. Сліз у його червоних очах не було.

— Ти ба, яка гуманістка?! — скривився парубок. — А легко, думаєш, дивитися, як люди плигають з даху?!

— Що?!

— Що чула! Ти бачила, як розколюється череп і пирскають на асфальт мізки? Ні?! А я бачив! Дякую!

Голос божевільного здавався знайомим. Голос звучав у вухах, благаючи одуматися, піти з даху, подумати про матір, про друзів, про життя, яке буде попереду. Голос переконував, що хоча й не все можна виправити, але все можна пережити. Кет недовірливо дивилася на хлопця.

— Ти?…

— Так, я! Я був з тобою! Який телепень! Марна надія! Усе марно! Господи, ну чому я знову маю померти нізащо?!

— Знову? — шоковано перепитала Кет. — А ти…

— Тільки не треба прикидатися, що ти не зрозуміла! — закричав парубок. — Я відразу ж відчув, що помер!

— Я померла?! Кінець?! — полегшено видихнула дівчина.

Парубок глибоко зітхнув і витер долонями запалі щоки.

— Ти померла. Але це не кінець. Це довга історія.

Хлопець подав Кет руку й відрекомендувався:

— Андрій.

Дівчина ледь доторкнулася до долоні.

— Кет.

— Кет? Ти англійка?

— Катя Козлова. Після «Сімнадцяти миттєвостей весни» причепилося.

— Ааа! — посміхнувся Андрій. Очі хлопця на мить сяйнули травневою блакиттю і згасли. — Радистка, значить?

— Ні, швачка. А ти?

— Поет. А довкола коли не проза, то драма!

— Досить із мене драм! Можна відразу до справи?

— До справи — можна, — знизав плечима Андрій. — Тільки от справи погані у нас, розумієш?

Кет ще раз озирнулася й зітхнула.

— Я нічого не розумію! Що це за місце? Пекло?

— По-перше, відразу хочу попередити, що нікому достеменно невідомо, що це за місце і де воно знаходиться. Шляхом індукції та дедукції, а тож завдяки методу спостереження й безпосередній практиці вдалося встановити, що ми знаходимося в своєрідному чистилищі, яке є перпендикулярним всесвітом щодо нашого.

Кет криво посміхнулася.

— Так, ти, значить, розумник? Давай відразу домовимося — розмовляй зі мною по-людськи: я голову сушити не люблю і не буду!

На обличчя Андрія впала тінь.

— А ти, значить, не любиш розумників? — холодно запитав парубок.

— Я нікого не люблю! —