Леся Романчук - Місто карликів

Софія знову отетеріла. Нечувано! Після знайомства, яке ще не триває й години, цей чоловік, ні, чоловічок, поводиться так, ніби має право на заяви, що знаходяться поза межами навіть найліберальнішого дипломатичного протоколу. Фігура…

Глянула на нього згори вниз. Георгій Григорович не завдав собі праці підняти голову, щоб співбесідниця могла роздивитися очі. Зате вустами ковзнула солодка й масна усмішка, зрозумів — снаряд улучив!

Орест підійшов разом із Данішем. Відрекомендував молодшого старшому, як належить за етикетом, не забув дипломатичного вишколу першої дружини:

— Даніш Бхат, провідний кардіохірург клініки у Мумбаї.

Даніш усміхнувся.

— Георгій Григорович Потурайко, ректор Прикарпатського медичного університету, професор, доктор медицини, заслужений діяч науки і техніки України.

— Член-кореспондент Академії медичних наук, — додав Георгій Григорович.

— Даруйте. Не знав, вітаю, — напіввибачився Орест і переклав англійською.

Втім, ректор не образився, мабуть, це звання отримав недавно, ще не натішився і не вніс до візитної картки. У голосі вчувалося, що йому приємно самому вимовляти оте розкотисте й дзвінке «член-корррреспондент».

Із кожним з перерахованих титулів Даніш чемно схиляв голову.

— Ми раді будемо вітати на нашому конгресі такого поважного гостя. Неодмінно надішлемо запрошення. З якою науковою доповіддю ви хотіли б виступити?

— З доповіддю? — здавалося, це просте запитання загнало професора у глухий кут. — А чи можна без доповіді, в якості гостя?

Відповідь здивувала обох хірургів. Стільки титулів — і не хоче розповісти про власні наукові розробки? Але жоден не показав і сліду здивування:

— Як шановному професору буде завгодно! — руки Даніша автоматично склалися у жесті поваги і прощання.

Коли індієць відкланявся, маленький, та, як виявилося, великий чоловік звів очі на Ореста. Дивитися довелося настільки знизу вгору, що Софії стало ніяково і вона несамохіть схилилася. Зате Орест нависав усіма своїми футами і дюймами над ректором і не збирався хилитися, навпаки, розправив плечі на всю широчінь і встромив руку до кишені штанів, відхиливши полу світло-сірого піджака. Скільки разів Софія намагалася відучити його від цього хлоп’ячого жесту, який мовою Орестового тіла означав, що фортеця зайняла кругову оборону і не здасться навіть при бомбардуванні. Брови високо розлетілися по чолу, над яким здійнялася акуратно укладена хвиля волосся, у платині якого губилася рясна рання сивина, зовсім не помітна, не така виразна, як у Даніша. Очі, зазвичай ніжно-лагідні, чомусь блиснули сталлю незгоди. Господи, який він гарний! Якби можна було закохатися знову, Софія зробила б це не гаючись!

— Вітаю вас із початком нашої співпраці.

— Але ж я… ми ще…

— А я вже. Вітаю!

І Потурайко подався на своїх коротеньких ніжках до столика, де подавали справжнє тосканське к’янті.

Софія та Орест залишилися самі.

— Оресте, що це значить? Про яку співпрацю йдеться?

— Йдеться про моє запрошення професорові Смереканичу, зроблене іще торік на конгресі у Москві, на яке я досі не дочекався відповіді, — Потурайко із келихом к’янті вискочив наче з-під землі, майже перелякавши. Навальність його наступу не давала можливості обложеній фортеці на концентрацію ресурсів та часу на розмірковування.

— Якому професорові? Орест не професор поки що… — розгубилася Софія.

— Про це і йдеться — поки що не професор. А чому, питаю вас? Доктор наук — і не професор! Буде професором. Завідувачем кафедри! Керівником клініки кардіохірургії! Ким іще? Деканом! Хіба рано? Хіба мало зроблено? Час уже працювати самостійно! І ви, Софіє Андріївно, будете доцентом кафедри акушерства і гінекології, працюватимете знову! Досить уже сидіти вдома і займатися домашніми справами, годі!

Очі, великі, абсолютно чорні, наче без зіниць, густі і чорні, немов краплі смоли чи особливої, темної ртуті, опинилися чомусь на рівні обличчя Софії, зазирнули глибоко-глибоко, аж на денце душі. І знайшли на цьому денці саме те, що шукали. Вона аж озирнулася, шукаючи тут, у холі конгрес-центру, дерево, на якому вибрунькувалося, зацвіло і налилося соком яблуко спокуси, червонобоке, хрустко-соковите, солодке-солодке-солодке. Довелося хильнути брюту, щоб перебити концентрацію цукру, надмірну навіть для райського саду.

Зі стану ступору, в якому вона враз опинилася, Софію вивів голос, що запрошував гостей конгресу до зали. Хотіла сісти десь у куточку, окремо від настирливого доктора Фауста, який, як виявилося, усе про них знав і вже давно робив Орестові якісь пропозиції. А вона, наївна, думала, що між ними немає таємниць.

Поговорити відверто не виходило — кожне слово чув Потурайко, який не відходив ні на крок. Софії вже здавалося, що він може читати її думки. Щойно виникало запитання і вона подумки починала його обмірковувати, як голос сусіда шепотів тихенько не просто відповідь, а щось таке повне зваби і спокуси, наче отой змій, що обвив гілку дерева пізнання. Його слова були наче й не його — це її власні потаємні думки, висловлені вголос.

Прикарпатськ. Чарівне, особливе місто. Рідне місто Ореста. Місто, де живе його батько і ма… Ні, на жаль, не мати, — мачуха. Орестова мати померла, коли він був іще хлопчиком. А батькова дружина матері не замінила, стала тим, ким стала — мачухою. І батькові не дружиною. Також мачухою. Тому Орест не часто бував у рідному місті. Не хотів навіть вчитися там. Софія зрозуміла чому після знайомства з ма… мачухою.

Прикарпатськ — місто у чарівному передгір’ї Карпат — отака собі оаза особливої краси, особливої родючості грунтів та особливого клімату. Якщо рай — не вигадка, якщо це — на землі, то едемські сади шелестіли листям