Леся Романчук - Місто карликів

З географією все просто, із транспортом теж: до Львова, Тернополя, Івано-Франківська — майже однакова віддаль, до Ужгорода — далеченько. До Києва — ще далі. Ну то й що? Зате ближче до Парижа і Риму.

Столиці зазвичай розміщуються на семи пагорбах. Прикарпатську вистачило для щастя одного, зате не пагорба, а цілої гори. І навіть не гори, а єдиного в Україні діючого вулкана. Про нього не кожен знає, але він є.

Колись у давнину люди оселилися біля підніжжя цієї невисокої, з пологими схилами теплої гори, на верхівці якої дихав теплом невеликий отвір. Не жаром, не сіркою, не вогнем — теплом. Гора, на відміну від своїх родичів на південних та північних островах, виявилася лагідною. Ніхто ніколи не чув про якісь виверження, потоки лави, землетруси чи інші катаклізми, які супроводжують таке небезпечне сусідство. Навпаки, тепле дихання забезпечувало чудовий клімат цього краю, а невеликі хмарки попелу, які іноді викидало жерло, вкривали поля та виноградники на схилах родючим добривом, тому виноград, що дозрівав у цьому раю, давав сік із неймовірною концентрацією фруктози, і вино, рівного якому не знали. Гору називали Щастигорою, а вино — «Щасливим» або «Феліче». Софія обожнювала це вино, яке іноді привозив до Києва під час нечастих своїх візитів батько Ореста, Роман Тарасович. Куди там братися к’янті, куди шампанському!

На схилах квітували персикові сади, кілька персиків навіть виростив біля хати Роман Тарасович. Дозрівали, давали врожай.

Ніхто не вірив, що це можливо в Україні. Але такі чудеса творила Щастигора.

— Наше місто — унікальне за своєю природою, кліматичними умовами, відомий курорт, — шепотів на вушко змій-спокусник. — Але справжнє наше багатство — люди, — при цих словах Софії здалося, що вона потрапила на якісь радянських часів збори, саме там чомусь любили підносити як найцінніше те, чого насправді не цінували зовсім — людину праці.

Софія спробувала сконцентруватися на доповіді професора Фішера з Філадельфії, який розповідав про досвід операцій на серці без переливання крові. Але як не намагалася не думати, постійно поверталася до пропозиції, настільки ж спокусливої, наскільки несподіваної.

Працювати, працювати, знову увійти до аудиторії, знову вчити студентів, знову приймати хворих, перейматися їхніми проблемами, допомагати, використовувати знання, досвід, почуватися у центрі подій, а не висіти сонною мухою у павутинні Інтернету чи в телеящику від серіалу до серіалу.

Вона вже дала відповідь на питання, яке, власне, ще ніхто й не ставив.

Змінити курс життєвого корабля іще раз? Залюбки! Адже не світ за очі, а до рідного краю. Адже не поміж чужі люди, а до рідного тата. Адже не в глухі нетрі, а до чудового міста, та ще й з особливими кліматичними умовами.

— Дуже корисними для ваших судин, Софіє Андріївно.

Хто це сказав? Невже він справді читає мої думки?

— Звісно так, і не сумнівайтеся!

Справді, у Прикарпатську — відомий курортний центр, де лікують усе на світі — патологію шлунково-кишкового тракту, опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи. Щастигора дає необхідної температури цілющі мінеральні води, відомі здавна, у місті функціонують кілька санаторіїв, хворих не бракує, і мінімум витрат обертається максимумом прибутків. Орест уже давно пропонував їй пожити місяць-другий у батьків, попити водичку, поплавати в теплому басейні біля підніжжя гори, полікувати судини.

Справді, пропозиція ректора вчасна і спокуслива. Мабуть, вони з Орестом про це вже говорили. От тільки чому все відбувається за її плечима, без її відома?

Здавалося, ця друга половина робочого дня конгресу ніколи не добіжить кінця. Нарешті остання доповідь. З останнім словом доповідача Софія відкрила рота, щоб запитати, але Орест чомусь схилився, прошепотів їй на вухо: «Тихо, ані слова!» і стиснув пальці так, як він робив, коли просив не втручатися в розмову. Софія вкотре здивувалася, але чемно послухалася. Права Ореста керувати справами поза кухнею вона ніколи не порушувала і зазвичай визнавала — його рішення правильне.

Біля конгрес-центру на них чекав великий автобус — гостей везли в готель переодягнутися, а звідти — на урочистий прийом, присвячений завершенню конгресу.

— Оресте, як же так сталося, що ти нічого мені…

Орест припинив розмову в особливий і надзвичайно ефективний спосіб — лівою рукою обхопив її за талію, а праву запустив у волосся на потилиці.

— Ор…

Наступне слово втопилося у глибокому поцілунку.

На другій хвилині цього особливого виду прохання Софія зазвичай вже собою не володіла. Він умів цілувати, її чоловік…

— Потім, мала, гаразд? Все потім. Зараз швиденько душ — і переодягатися. Де моя біла сорочка?

Сорочка, краватка і Софіїна нова вечірня сукня висіли напоготові ще з минулого вечора.

— Оресте, але ж як так сталося, що…

— Автобус чекає! У тебе зачіска розтріпалася. Отут треба зачесати. Давай допоможу…

Софія закріпила неслухняного локона.

— Не тікай, скажи мені, чому нічого не кажеш?

— Дай я краще застебну ланцюжок…

Здавалося, застебнути ланцюжок — ось та єдина на землі справа, яку покликаний звершити доктор медицини Смереканич, таким заклопотаним виглядало його обличчя.

— Ні, хлопчику, ти таки мені скажеш, чому…

— «Скажи мені, чому не кажеш, скажи мені, чому не кажеш!» Чи хтось повірить, що так висловлюється відома українська письменниця! — вивів приємним баритоном Орест. — «Скажи мені…» Тобі не здається, що із цього вийшов би чудовий романс?

Софія зрозуміла — він не хоче