Леся Романчук - Місто карликів

тут, поміж цих заклопотаних людей. Вони — лікарі. У них — хворі. А їй ці серветки, власне, ні до чого. І цей препарат ні до чого, хоч, мабуть, для лікування інфекцій придався б і в гінекології. А що вона, на кухні руки оброблятиме до стерильної чистоти?

Горло стиснуло гірким жалем. Ці два роки поруч з Орестом вона провела у солодкому сиропі милих домашніх клопотів, під його крилом і на його крилі. Власне, у неї тепер немає іншого життя, окрім його життя, його інтересів. Якось непомітно сталося, що мед медового місяця розтягнувся на роки. Вона засинала на його плечі і прокидалася, відчуваючи його руку, вона жила ним і для нього, і знала — він повний нею так само, як вона ним. Мабуть, це називається жіночим щастям. Цього їй завжди бракувало, і тепер доля наче прагнула компенсувати втрату.

Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим. Софія поступилася роботою. І не те щоб у Києві неможливо було знайти працю для гінеколога — приватних кабінетів вистачало. Попервах навіть попрацювала в медичному коледжі, щоб спілкуватися зі студентами. Та робота тривала до першого конгресу. Орест нізащо не хотів їхати сам. Довелося відпрошуватися на тиждень. Потім ще. Потім вирішила звільнитися. Директор запевнив, що дасть їй години за першим же бажанням. Та все якось руки не доходили. Якось відкладалося — завтра, завтра. А потім стало ліньки визволятися з полону теплого м’якого побуту — кухня, телевізор, перукарня, масаж, візаж…

Софія виправдовувалася сама перед собою — вона професійна письменниця, вона пише. За цей час написала новий роман. Особливий, незвичайний, не такий, як попередній. Але нікому, навіть собі не признавалася — роман закінчено, а новий починати просто ліньки. Не хочеться. Навіщо? Хіба їй потрібні гроші? Хіба чоловік не забезпечує її усім необхідним і надмірним? Хіба не розманіжує подарунками? Хіба не возить по світу на отакі поважні наукові зібрання, де можна і людей побачити, і себе показати, і міста подивитися…

А як їй, власне, показувати себе? Кому вона тут цікава? От хіба дівчатам, що роздають буклети, вони ж не знають, що вона проста собі домогосподарка з дипломом кандидата медичних наук. І ручками їхніми у фірмових блокнотиках хіба рецепт нового торта запише.

Власне, вона нічим не відрізняється від симпатичної жіночки Мансі з червоною крапочкою на лобі між ідеально чорними та ідеально рівними бровами, що майже сходяться на переніссі. Ще хіба залишилося навчитися складати руки отак молитовно човником і злегка вклонятися щоразу. Та ще мовчати й усміхатися, усміхатися й мовчати. Кажуть, індійські дружини не можуть вимовляти ім’я чоловіка — заборонено звичаєм, то — наче ім’я Бога.

Робота, якісь свої інтереси, своє життя — ось та ціна, яку довелося заплатити за подружнє щастя. І вона не здавалася Софії надмірною.

— Сонечко, як ти? Тобі не нудно? Вибач, ми заговорилися з Данішем — стільки спільних спогадів! Знаєш, наступного року вони планують провести конгрес кардіохірургів у них у Калькутті. Ми поїдемо, хочеш? Ніколи не бував в Індії.

Від такої новини все постало зразу в іншому світлі. Їй вже не здавалося, що Орест забув про неї. Індія! Ця казкова, таємнича, загадкова країна! Милий, милий Даніш! Чудова, люба, найкрасивіша Мансі!

— Даніш обіцяє запросити нас як особливих гостей конгресу. З доповіддю про…

Софія вже й не слухала, про що мала бути доповідь. Особливий гість — значить усе оплачено. Це дуже добре! Це означає — готель на зразок «Хілтона», машина до послуг, особлива увага організаторів. Побувати в Індії! Задля цього варто трішки понудьгувати. Тим паче, що в компанії цього дивного Георгія Григоровича це не так вже й сумно. Він такий… такий… Софія ніяк не могла скласти характеристики цьому чоловікові. І замало знала про нього. Дивував лише зріст. Софія вважала себе жінкою середнього зросту, а поруч з Орестом виглядала й зовсім крихіткою — трішки вища за його плече. Натомість поруч з Георгієм Григоровичем виглядала «гігантом мислі» та мало не «отцом русской демократії». Вона почувалася незручно високою, чомусь хотілося пригнутися.

У залі Георгій Григорович не справляв враження дуже маленького на зріст — верхня частина його тіла виглядала поважно — велика голова, розкішна чорнява, майже без сивини, чуприна з натяком на хвилястість, прямий ніс — все начебто красиво. Великі чуттєві губи надавали обличчю виразу м’якості і доброти. Погляд чомусь зупинявся саме на цій частині обличчя. В очі дивитися не хотілося. Софія навіть спитала себе — а які в нього очі? І не змогла одразу відповісти. Аж тепер зрозуміла чому: дивитися доводилося згори вниз, навіть їй, жінці середнього зросту.

Цей невеличкий, не сказати б маленький, дуже маленький чоловічок не відходив від них ні на крок. Попиваючи кислючий брют, прислухався до розмови і не надто делікатно втрутився:

— Оресте Романовичу, а ви справді збираєтеся до Індії?

Дивно, він знає Ореста на ім’я! Софія не чула, щоб вони знайомилися.

— Саме так, Георгію Григоровичу, мій давній друг запрошує на конгрес.

— А чи не міг би ваш давній друг надіслати запрошення і мені?

Софії мову відняло від такого нечуваного нахабства! Цей маленький чоловічок має себе, либонь, за велета духу чи за щось таке значне у медицині. Але Орест сприйняв без емоцій.

— Гадаю, це можливо. Хвилинку…

Він відійшов до невеличкого гурту представників Індії, які вирізнялися серед європейців смаглявістю облич та розкішними, насичено-кольоровими, розшитими золотом сарі дружин. Софія не стрималася:

— Як мені подобається індійський національний одяг! Які кольори, які тонкі матерії, оздоблення, яка краса!

— От поїдемо до Індії — купите собі таке. Який колір вам подобається — блакитний, мабуть, до ваших очей? Та й