Леся Романчук - Місто карликів

— Чудовий! Та ще й російською! Ми знайшли лише англійською, а це, знаєте, трішки не те…

— Звісно! Ваш чоловік добре знає мову?

— Орест? Досконало! — Софія не втомлювалася доводити світові, що Орест — особливий, унікальний, неймовірний. — Він багато років працював у Лондоні, тому його англійська чудова, класичний оксфордський варіант вимови.

— А ви теж розумієте англійську? — не вгавав сусід.

— Звісно. Але не настільки добре, як чоловік.

— Але достатньо для спілкування, бачу. А я, на жаль, не оволодів свого часу, тепер шкодую…

— Так, іноземні мови — це важливо. Тим паче, на отаких конгресах. Добре Орестові, він почувається як риба у воді, а мені нудно, — зізналася Софія. — І вам, мабуть, теж, Георгію Гри… Григоровичу?

Їй не вдалося вимовити з першої спроби це складне, заскладне як на мелодійну українську мову ім’я та по батькові. Співбесідникові це вочевидь не сподобалося. В його погляді майнуло щось подібне на ніж, і Софія відчула цей холод власною шиєю. Незатишно стало. Ого! Оце так реакція на геть невинну помилку!

Але сусід опанував собою швидко, мабуть, загроза знову опинитися сам на сам із англомовним оточенням і втратити єдиний промінь світла у темному для нього царстві кардіології виявилася сильнішою, ніж цілком зрозуміле невдоволення труднощами у вимові.

Власне ім’я — найсолодша музика для людського вуха, тому ніщо не дратує так, як перекручування бодай єдиної літери — це Софія колись читала і переконувалася щоразу — святісінька правда. Треба потренуватися — Георгій Григо… Геогрій… Географ… Геогр… Та що за трясця! Ге-ор-гій Гри-го-ро-вич! Ще раз! Іще! Вона подумки тренувалася, і складне ім’я виходило вже майже без запинки. От навіть дорогий індійський друг Ореста має легке і просте ім’я — Бхат Даніш. Бхат Даніш— коротко, легко і гарно. А Геогр…. Ой, бідолашні люди, які працюють разом із ним і десять разів на день мусять вимовляти це гризуче ім’ячко.

А погляд, погляд у цього чоловіка… Холодний, гострий — чік по горлянці і… Але, мабуть, їй здається. Загалом він милий і намагається сподобатися. Розважає, як може. Путівник он підсунув, цікаво.

Гортаючи путівник, Софія незчулася як пролунали чарівні слова: перерва…

Вхопила Ореста за руку й вилетіла із зали, мов метеор. Георгій Григорович не відставав, йому геть не хотілося опинитися у різномовному середовищі малоцікавих йому людей, він не зводив із Софії очей. Зате Орест, здавалося, вирвався із тиші конференцзали лише для того, щоб усмак поспілкуватися з Данішем і обговорити, нарешті, вільно й уголос усе почуте. Вони виглядали б рідними братами — майже однаково високі на зріст, із класичними рисами обличчя, що уособлювали еталон чоловічої краси різних, а може, зі спільними коренями десь там, у сивій глибині, рас — платиновий блондин Орест і жагучий брюнет Даніш. Вони відрізнялися лише кольором обличчя — до глибокої смаглявості Даніша Орест не зміг би засмагнути на найпалючішому сонці. Спільними були й інтереси — про своїх хворих малюків та оперативні втручання з усіма ускладненнями, наслідками, віддаленими результатами хірурги могли б розмовляти добами, не звертаючи уваги на дружин, розкішно накриті фуршетні столи та плани організаторів щодо проведення вільного часу учасників конгресу.

Мансі, вихована індійська дружина, поводилася скромно, мило усміхалася і в жодний спосіб не заважала спілкуванню чоловіків. Її терпінню не було меж. Зате Софія не могла знайти собі заняття. Тому увага Георгія Григоровича, хай навіть якась оригінальна у своїх виявах, за цих обставин виявилася необхідною.

— Чи любите ви справжнє французьке шампанське? — у високому тонкому келиху переливався ледь золотистий напій.

Пасувало впасти у дикий захват — ах, шампанське, ах, французьке, ах, задурно, ах, досхочу, але Софія не надто полюбляла цей кислий понад міру смак брюту. Плебейство, звісно. Вишуканим знавцям тільки це й до смаку, але куди його, смак, вихований на «Советскому полусладкому», подінеш?

Здивувало й те, що в руці Георгія Григоровича виблискував кришталем лише один келих, тому викликало запитання — збирається він випити вино сам чи пропонує Софії? А може, ступінь їхньої близькості сягнула аж до того, аби причащатися з однієї склянки?

— Якщо любите — то он там, на тому столику…

Ґречність такого способу пропонувати напій викликала запитання. Софія ступила ці кілька кроків до столика, узяла келих. Намагалася пити і не кривитися. Це майже виходило. Зате напою вистачало на всю перерву. Цей Георгій Григорович — дивний чоловік. Але він тут — єдиний з України. Йому нудно самому. Софії теж нудно… От і доводиться пити цю кислючу нудьгу із кришталевих келихів.

— Оресте… — намагалася Софія вивести чоловіка зі стану занурення у лондонські спогади, які оживали у розмові з Данішем занадто жваво навіть серед темпераментних італійців.

Вона потинялася знічев’я між столиками медичних та фармацевтичних компаній, які рекламували свою продукцію. Узяла кілька англомовних буклетів. Якась балакуча італійка узялася розповідати про чудодійні властивості препарату, назву якого з першого разу вимовити виявилося ще важче, ніж заповітне «Георгій Григорович». Софія терпляче слухала, чемно кивала головою і посміхалася. Наприкінці спічу отримала буклет, блокнотик з назвою препарату на кожній сторінці, ручку та коробочку із вологими стерильними серветками, також прикрашену назвою панацеї від усіх хвороб. І правильно, молодці італійці. Адже буклет зазвичай проглянуть — і відкладуть у папочку, куди заглядають рідко або ж ніколи, а коробочку лікар залишить на столі, витиратиме серветками руки і час від часу назва препарату опинятиметься перед очима. Ото й запам’ятає. І хворому призначить. А побачить добрий ефект — то й іншим. Отак вона, реклама, повинна діяти. А слова що — повітря, прилетіли — полетіли. На голову бідолашного лікаря щодня стільки інформації сиплеться, що…

Софія відчула себе чужою