Алессандро Кампі - Муссоліні

політичному рівні – реформістська і пропарламентська орієнтація; це фактично підкорювало партію буржуазним політичним силам. За таких умов Муссоліні зі своєю принциповістю та максималізмом швидко став єдиною особою, здатною наповнити італійський соціалістичний рух новими соками та надати йому поштовх як з точки зору політичної дії, так і в плані розробки доктрини.

Остаточно він вийшов на національну політичну сцену як безперечний керівник революційної фракції на конгресі соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року. Наступного дня після конгресу, який ознаменував перемогу максималістського крила власне під керівництвом Муссоліні та визначився з виключенням правих реформістів, один із засновників Інтернаціоналу часів Маркса, гарібальдієць і комунар Амількаре Чіпріані висловився з його приводу на сторінках «Humanité» від 26 серпня: «Серед тих, хто сьогодні тріумфує в Реджо-Емілії, є чоловік – Муссоліні [...]. Ця людина мені дуже до вподоби. Його ставлення до революції – моє ставлення, я б сказав – наше, так би мовити, “класичне”»12. Зі свого боку, Камілло Бернері, згадуючи у своїх спогадах той самий конгрес у Реджо-Емілії, зазначав: «…обож­нення якого [Муссоліні] існувало серед “молоді”»13. Треба зауважити, що навіть супротивники-реформісти, наприклад Клаудіо Тревес і Джованні Дзіборді, перебуваючи в розпачі від його поглядів на становлення соціалізму та політичну боротьбу, ніколи не мали сумнівів щодо його організаторських здібностей, революційного піднесення, сили характеру, відданості принципам та ідеалам.

Надалі у той період, що у загальних рисах збігається з двома роками, коли Муссоліні очолював редакцію «Avanti!», його революційна непримиримість слугує найкращим джерелом енергії для розвитку італійського соціалізму. За спогадами Анджело Таска, на цьому етапі «з ним практично вся молодь, вона на нього розраховує щодо оновлення партії»14. Для ексцентричної активістки й анархістки Леди Рафанеллі редактор газети «Avanti!» Муссоліні є «соціалістом героїчних часів. Він ще відчуває, він ще вірить, він діє з піднесенням, сповненим мужності й сили. Це справжній чоловік [...]. Якщо прийде очікувана Революція, він – як і ми – не поверне назад»15.

Протягом кількох місяців і тижнів, що передували вибуху Першої світової війни, Муссоліні був не тільки визнаним лідером безкомпромісного та революційного крила ІСП, блискучим журналістом, що своєю діяльністю підживив «Avanti!» та стимулював увесь політичний загал, а й особистістю, в яку багато хто вірив, сподіваючись, що вона зможе втілити мрію соціальної революції, та навколо якої зовсім невипадково один за одним згуртувалися різні революційні політичні сили Італії. Неабияку харизму Муссоліні та його авторитет серед соціалістів підтверджує стаття, що з’явилася в щоденній соціалістичній газеті наступного дня після його вигнання з партії, в ній зазначалося: «Після тривалого та схвильованого очікування саме в ньому соціалістична молодь побачила не лише бійця, загартованого у промовах і статтях, а й героїчну душу діючого революціонера [...]. Інакше кажучи, ця людина перетворилася на символ»16.

Початком нового етапу міфу про Муссоліні стали події, що передували втягуванню Італії в перший світовий конфлікт. Хоча в очах більшості італійських соціалістів він був зрадником і ренегатом, після створення газети «Popolo d’Italia» та гучного розриву з ІСП до Муссоліні були прикуті надії та увага інтервентистського фронту, внутрішня структура якого складалася навколо трьох осередків: демократично-радикального (на чолі зі Сальвеміні), синдикалістського, революційного та футуристського (в особі Філіппо Коррідоні, Альчесте Де Амбріса і Філіппо Таммазо Марінетті відповідно) та націоналістично-реакційного (Коррадіні), яких об’єднувала не тільки миттєва воєнна задача, а й загальна неприязнь до політики Джолітті, очікування (не завжди однорідні щодо надихаючих принципів і практичних цілей) започаткування нового політичного та соціального ладу в країні, побудови «нової Італії» та відродження характеру італійців. За таких політичних обставин і головно на тлі революційних і лівих сил Муссоліні стане найбільш вагомим і динамічним політичним діячем країни, яким він вже проявив себе за попередні роки в лавах італійського соціалізму. Він уважатиметься настільки важливим для долі Італії, що Арденго Соффічі, побачивши його на фронті, напише: «Ось людина, що не має померти»17. Вже за тих часів для солдатів буде природно називати його дуче: «наш духовний вождь» – так його визначить синдикаліст й інтервентист Філіппо Коррідоні в жовтні 1915 року18; «наш найкращий вождь» – так його назве інший синдикаліст Серджьо Панунціо в березні 1916 року19.

Насправді, авангардні політико-інтелектуальні та літературні кола Італії (радикальні демократи, революціонери-синди­калісти, ідеалістично налаштована буржуазія) звернули увагу на Муссоліні ще до війни, яка згодом лише зміцнила та вигідно висвітлила їхнє ставлення до нього. В цьому контексті показовою є позиція Преццоліні та спільноти журналу «La Voce». Як зазначив Де Феліче, соціалізм Муссоліні – з характерними для нього активністю та прагматизмом, з певними ноткам релігійності, з прагненням примирити марксизм з ідеалізмом і стимулювати моральне оновлення людських мас – загалом влаштовував буржуазну молодь, що читала «La Voce» та підтримувала більш-менш аналогічний політичний курс, позначений волюнтаризмом і антипозитивізмом. У доброзичливому відгуку на появу нового видання Муссоліні «Utopia» в грудні 1913 року флорентійський письменник визначив його як «чоловіка», який «неабияк виділяється в цьому світі пам’ятних бюстів і обшарпаних, немов зношена гума, чеснот»20. Згодом, коли його буде вигнано з ІСП, він скаже про Муссоліні, розставляючи майже пророцькі акценти, що це «людина міцного характеру та великого розуму»21 і що у своїй новій газеті він «дещо підготує для італійців на післявоєнний період»22.

Серед тих, хто пророкував глибоку регенерацію всіх тканин політичного та громадського життя італійської нації, було багато палких шанувальників молодого революціонера. Наприклад, Сальвеміні, найрішучіший критик «джоліттізму» та майбутній опозиціонер режиму, характеризував його як «сильну та пряму людину»23, з числа тих, хто «говорить те, що думає, робить те, про що говорить, і тому втілює у собі велику частину майбутньої долі Італії»24.

З наведених цитат неможливо не помітити, наскільки наполегливою була тема Муссоліні-«людини», а саме «нової людини» в італійській політиці. І цій риториці судилося відіграти провідну роль у поширенні міфу про Муссоліні, у створенні красивої обгортки для беззастережної централізації влади як частини політико-ідеологічної концепції фашизму. Ця риторика віддзеркалювала інтелектуальну та психологічну потребу, що сформувалася в Італії на початку століття, головно серед політико-інтелектуальних еліт. Найрізноманітніші соціальні групи відчували потребу в особистості, здатної зняти Італію з мілини джоліттізму, завершити процес об’єднання країни, підживити політичне коло, яке вбачалося виснаженим і малоефективним, якщо не корумпованим і паралізованим з політичної точки зору. І пошуки такої особистості велися, насамперед у моральному ключі, з певними месіанськими потугами.

Тема «сильної людини», «виняткової особистості» – а ця тема вже лунала, і саме під її політичним впливом пройшли роки керівництва Кріспі,