Олексій Юрійович Винокуров - Ангел пригляду

не волонтер, працював за зарплату і взагалі вважав себе людиною прагматичною й діловою.

Але якщо так, лікарю Ясинський, чого ти валандаєшся зі своїми психами? Життя ж один раз дається. Ну так, шкода хворих. Але в них, між іншим, родичі є, чого ж вони їх тобі на шию повісили, чого ти голову свою підставляєш? Фахівці твого рівня всюди потрібні, з руками відірвуть, психів тепер скрізь повно. Тож рвав би ти кігті звідси, Ясинський, поки не благословило тебе дурним осколком межи очі…

Що, не можеш? Не вмієш? А чому? Великодушність, клятва Гіппократа не пускає? Яка, в біса, клятва… А якщо ні, тоді що? Не знаю, не знаю, не знаю… Просто страшно за них, хоч які вони… Люди ж…

Отямившись, виявив, що стоїть посеред аптеки, бурмочучи якісь нісенітниці обвітреними губами. У приміщенні було холодно, трохи тепліше, ніж надворі,— рознесло, мабуть, трубу теплотраси, посікло осколками. Провізор, не стара, але вже сива жінка в несвіжому білому халаті, дивилася на нього з острахом, певно, не впізнавала. А може, злякалася, вирішила, що в лікаря й самого дах поїхав.

— Ангеліно Іванівно, це я, лікар Ясинський…

Старався, щоб прозвучало лагідно, спокійно, але зуби клацнули — раз, удруге. Що за дурня, невже зі страху? Глянув на годинник — десята тридцять, до наступного артобстрілу ще хвилин двадцять, а то й півгодини. Це укри вигадали, на американський копил, — стріляти за розкладом, щоб мирне населення заздалегідь могло у сховища заповзти. Але куди там… ні хріна не розуміють, просто під вогнем вулицями гасають, неприємностей на власний зад шукаючи.

Проте що ж це, даруйте, за клацання зубами?

Лікар Ясинський оглянув себе подумки, провів моментальну діагностику і виявив усередині лихоманку… Гм, погано, зовсім погано. Схоже, захворів ти, лікарю, притому найбанальнішим чином — через переохолодження. Дай Боже, щоб звичайна застуда, не пневмонія. Утім, за такої погоди і в пневмонію запросто перейде. А ще кажуть — мовляв, на війні не хворіють, стрес у тонусі тримає, надниркові залози щосили працюють. Ось тобі й працюють. Тільки цього йому не вистачало — звалитися…

— Ангеліно Іванівно, я вам замовлення лишав, не забули? І ще аспірину мені дайте, будь ласка, — розчинного, з вітаміном «С». Боюся, трохи застудився…

Провізорка дивилася мовчки, обличчя пливло в повітрі, розпливалося. А може, він уже марить, і ніякої провізорки немає зовсім, а лежить він де-небудь під тином, занесений снігом, замерзає?..

Лікар не пам’ятав, як вийшов з аптеки, міцно притискаючи до себе пакет із ліками. Надворі знову засніжило. Крижаний вітер ненадовго привів його до тями. Не можна розслаблятися, треба йти. Не зупинятися ні в якому разі — тільки вперед. А куди й навіщо, він і сам не розумів: закипав застудний жар у крові, колисав мозок, хилився і падав довкола простір.

Занепокоївшись, вийшла слідом за ним на ґанок провізорка Ангеліна Іванівна, секунду дивилася, як лікар стоїть похитуючись на ґанку, не знаючи, як зробити перший крок. Гукнути б назад, відігріти, але ж не піде нізащо. У лікаря Ясинського характер — кремінь, нікого й нічого не боїться: ні орків, ні укрів, ні систем залпового вогню.

Глянула Ангеліна Іванівна довкола. Як на зло, самі баби: туляться до стін, ховаються від хуртовини. Видно, доведеться-таки лікаря силоміць тягти назад в аптеку. Але що та аптека — йому ліжко потрібне тепле, чай з медом, спокій…

Тут, на щастя, виринув з хуртовини червонопикий орк з автоматом, обтрусився, як пес, рушив до міськради — відігріватися. Кинулася до нього Ангеліна.

— Шановний військовий, треба допомогти, прошу вас…

— Іди нах, завалю!

Що вже там вона йому казала, які слова знайшла чи, може, тицьнула щось особливе зі старих запасів — та червонопикий, буркочучи й згадуючи матір, узяв-таки лікаря за рукав і потяг за собою. Лікар не опирався, йшов спокійно, як дитина, тільки пакет із ліками притискав до живота й здригався через звуки артобстрілу, який щойно розпочався…

Отямився він лише на підході до лікарні. На фасаді будівлі зяяла півтораметрова діра. З неї струменіло чорне, без електрики повітря. Неподалік шкірилася ще одна дірка, теж мертва, чорна…

Лікар глянув — і похитнувся, впустив на землю згорток. Уже було видно обгорілі трупи, багряні плями крові на кахельній підлозі, роздерті смертю білі халати…

— Дістали, значить, — сказав орк, шанобливо оглядаючи діри. — «Гвоздикою» саданули.

Лікар, не відчуваючи холоду, сів у сніг. А з дверей уже бігли до нього старша медсестра Наталя Онисимівна і медбрат Іванчук, дужий чолов’яга з рудою шерстю на все обличчя.

— Лікарю, — кричала Наталя Онисимівна Андрухович, — що з вами? Ви поранені?!

— Та не поранений він, — спльовуючи, відповів орк. — Хворий трохи, але на всю голову, — це так…

Ясинський узяв старшу медсестру за теплу загрублу руку, зазирнув в очі.

— Хворі? — тільки й запитав він, сам злякавшись свого голосу — глухого, сиплого.

— Живі, всі живі, слава Богу, сиділи в підвалі…

— Ну й добре, — промовив лікар, непритомніючи.

Отямився Ясинський у ліжку, накритий двома ковдрами. Почувався слабким, але думки були ясні: вітаміни в крапельниці і цефтобіпрол внутрішньовенно робили свою справу. Ліжко йому поставили просто в кабінеті, біля масивного столу завідувача. Він подумки схвалив — тісно, але затишно. Набагато гірше лежати у великій холодній палаті.

Варто було лікареві розплющити очі, як у кабінет зайшла Андрухович, наче тільки того й чекала. Сіла поруч на стілець.

— Станіславе Владиславовичу, як ви?

Він слабко всміхнувся.

— Бувало гірше…

Андрухович поклала руку йому на чоло.

— Температуру ми начебто збили, до пневмонії, думаю, не дійде.

Лікар дивився на старшу медсестру і на те, що його збентежило. Та перехопила цей погляд, запахнула на собі пальто. І тут лікар зрозумів: Наталя Онисимівна не в звичайному білому халаті, а в коричневій драповій одежині.

— Електрики немає,— ніби виправдовуючись, сказала Андрухович. — Опалення вимкнули… Нічого немає, навіть води.

— Гарячої чи холодної? — запитав Ясинський.

— Ніякої. Взагалі нічого.

Ясинський замислився.

— Дуже швидко приміщення вистигає,— винувато сказала медсестра. — Треба щось вирішувати, Станіславе Владиславовичу…

У кабінет шулікою зазирнула гачкувата старенька — Олена Іванівна Повалій, депресивно-параноїдний синдром. Андрухович перехопила погляд лікаря, повернулася до дверей, сказала лагідно, але твердо:

— Бабусю, йдіть у палату…

— Що дають? — похмуро запитала Повалій.

— Нічого не дають. У палату йдіть, бабусю…

— Бабусю, — пробуркотіла та, жуючи зморшкуватою губою. — Сімдесят років була стара потвора, склеротичка клята, а тепер бабуся. Видно, смерть близько.

Хвора зникла у дверному отворі. Андрухович знов обернулася до Ясинського.

— Що робити будемо, Станіславе Владиславовичу?

Лікар, як та стара, пожував губами. Але різниця між ними була в