Василь Дмитрович Кожелянко - Конотоп

сказав Автовізій. - Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?

- Цілком законна цікавість, - сказав пан Басаврюк, - поясни йому, Шімоне.

- Охоче, - почав Семен Черевичник. - Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…

- Хоми Брута чи Тіберія Горобця? - перебив Семена Автовізій.

- Ти все ще думаєш, що ми жартуємо. Ти вселяєшся у плоть такого собі Самійла Самовидця…

…Вранці, дня другого місяця травня, що його ще майем називають, втеклий від тяжкого покарання різками «на воздусях», - бо скільки можна бути битим? - студент-філозоф Києво-Могилянської академії Самійло Самовидець прокинувся під лавою Герцикової корчми у Конотопі. В роті було сухо і терпко, так, якби вчора цілий вечір смоктав не кислий огірок, а зеленуватий п’ятак московського карбування. Самійло запхнув руку за пазуху, і від серця трохи відлягло, - капшук з грішми був на місці. Він витягнув гаман і, не вилазячи з-під лави, перерахував свої статки - з тридцяти срібних турецьких цехінів, зароблених тяжкою працею переписувача у Печерському монастирі, залишилось ще цілих двадцять п’ять, - отож, ще можна було втішатись життям. Бо допоки терпіти наругу - добре моченими у ропі різками! Коли архімандрит заплатив йому ці гроші за переписування - дуже гарним письмом - якогось старовинного літопису, він, Самійло філозоф, не захотів більше бути щодня битим і втік. Спочатку у Миргород, де мав вуйка-попа, а коли вуйко зв’язав його і хотів відвезти на підводі назад у Київ, втік у Конотоп. Слава Всевишньому, був якийсь гріш і в корчмі йому подавали все, чого душа бажала. За ці бажання душі і били екзекутори в академії щоднини його, спудея-життєлюба, бо вельми зело вживав він аква віта, тобто оковиту, нюхав і курив тютюн, навіть у дні всевеликого посту. Слаб ж бо і нікчемен чоловік. Черв!

Самійло виліз з-під лави, вийшов надвір, ходив трохи сюди-туди, обляпав писок водою з діжки і вернувся до корчми. Слаб ж бо…

- Герцелю! Герцелю! Враже іудейський! - загукав у корчмі. З комірчини виліз корчмар-жидовин у лейбику і ярмулці.

- Чого верещиш, ґою, ти ще свій патерностер не проказав, а вже пити хочеш. Чого тобі - горівчини, пива, чи, може, вина грецького?

- Сотвори диво, як у Каннах Галілейських, перетвори цю водицю у вино, - Самійло зачерпнув ківшик води з дерев’яного відра на лаві.

- Хай тобі ваш Ієшуа Назарей диво сотворяє задурно, а мені давай гроші!

- Бий тебе кара єгипетська, - сказав гірко Самійло і дав Герцелеви цехін. - Не будемо спокушати нашу плоть пивом і заморським вином, дай, жиде, штоф горілки, до нього тих огірків ніжинських, що вчора ми з паном ковалем і паном сніцером їли. А ще дай книш з маслом - голоден єсмь.

Штоф у Самійла спорожнився десь наполовину, коли в корчму зайшов запорожець.

- Гершку! - крикнув люто, - неси, що треба, спраглий з дороги!

Корчмар підніс запорожцеві чарку з дороги, а потім поклав на столі перед ним жбан пива, штофик синього шкла з горілкою, дав точену прегарну чарку на ніжці, а не такий тесаний гранчак, як Самійлови, поклав у полив’яній тарелі порізану ковбасу. Як на місто в стані облоги, це було нечуваною розкішшю.

- Отче, - гукнув запорожець до Самійла після того, як одну за одною випив дві чарки горілки, - сідай біля мене, співати будемо!

Далі вже з розповіді корчмаря Герцеля можна було дізнатись, що спудей і запорожець всього випили п’ять штофів горілки і штирнадцять жбанів пива, вони спочатку співали тужливих пісень про татарський плін і Марусю Богуславку, потім - про Сагайдачного, потім ще пили, за тим вони плакали, обнявши один одного за шиї, потім поклали прегарну чарку на шинквас і стріляли в неї з пістолів, причому ніхто з них не поцілив, ще пили, нарешті взялися битись навкулачки, спудей розбив запорожцеві ніс, а запорожець гупнув філозофа в груди, той впав і донині до тями не приходить…

Я поклав його в коморі, панове, бо він не дихає, але серце б’ється ледь-ледь, тому не знати, чи живий, чи вже вмер, тож я поклав його на холодне, - якщо живий, то оклигає та й заплатить мені, ось у нього, будете свідками, панове, що я не вкрав, бо всі в Конотопі знають Герцеля за чесного чоловіка, у нього в капшуці вісімнадцять срібних цехінів, а якщо помер, то буде за що поховати, а на холодному аби не зачутнів…

…мандрівного дяка, спудея, що втік з Києво-Могилянської академії і опинився у Конотопі 1659 року, - розтлумачував Автовізієви Семен Черевичник, - ти побачиш на власні очі облогу Конотопа і ту ґрандіозну битву 28 червня, і відразу ж напишеш серію репортажів з місця подій для нашої газети.

- Ні, - заперечив Автовізій, - спочатку я повернуся назад, а вже потім напишу, бо не маю ніякого бажання решту своїх молодих і зрілих років провести в малокультурному XVІІ столітті, де уявлення не мають про пиво в бляшанках і кулькові авторучки… Словом, повернете мене назад, сяду і напишу. Пити не буду… якийсь час! І ще - вимагаю ґарантії цілком надійного збереження ось цього, ось, - він сказав на себе, - звичного і не байдужого мені тіла.

Семен перезирнувся з паном Чортенком.

- Згода! - сказав Воланд. Він набрав номер на своєму мобільнику і промовив тихо: - Хай іде ієрофант Чорноконський.

Майже відразу в кімнату зайшов високий худий чолов’яга з довгим чорним з сивиною волоссям і такими ж звислими вусами. Одягнутий він був у дорогий модний костюм, білу сорочку з вишуканою краваткою, черевики зі зміїної шкіри, але ансамбль псував простий гуцульський киптар замість жилета. А може, не псував?…

- Знайомтесь, - сказав чорт, - ієрофант Вищої Магії, його знанність, маг і мольфар пан Юрій Чорноконський з Карпат.

- Ніколи не мав чести бути Юрієм, - приємним баритоном промовив маг, - Юра, Юра і лише так! Або Юр! А це наш мандрівник, - глянув на Автовізія. - Не бійся, хлопче. Він вже з’їв гриби? - спитав Семена.

- Ні,