Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

з ганчір’я, — і раптом у розмову заходить!.. Наче людина!.. Не знаю, не знаю, сеньйоро, чи ми старіємо, чи прийшов кінець світу!

І бабусі дивились одна на одну, довірливо хитаючи головами.

Кирпа страшенно не любила ждати: приїде, не приїде, коли приїде… Терпець урветься… У неї, напевне, зовсім і зіпсувався б настрій, якби на цей час не достигли жабутикаби. Ох, які вони смачні! В садку у донни Бенти росло три деревця, та вистачило б і одного, щоб усі в домі не тільки наїлися, а й об’їлися. На тому тижні плоди на деревцях вже достигли, і Кирпа, оглянувши досвідченим оком гілля, прийшла до висновку, що кожна жабутикаба тепер «якраз» і пора братись їсти. І вона почала сидіти цілі дні на гіллі, наче мавпа. Вибирала найстиглішу жабутикабу, клала в рот, — хрум! — прокушувала, — с-с-с! — висмоктувала сік і — бе-бех! — кидала лушпиння вниз, на землю.

Проте лушпиння недовго лежало на землі… Під деревом незмінно чергував другий споживач жабутикаб. Це було маленьке, гладке і дуже ненажерливе поросятко, яке в домі прозвали «Рабіко», тобто «безхвостий» чи «короткохвостий», бо хвостик у нього був хоч і закручений, але занадто вже коротенький. Як тільки Рабіко побачить, що Кирпа вже вилізла на дерево, воно відразу ж прибіжить і стане внизу, чекаючи, коли на нього посиплеться лушпиння. Щоразу, коли вгорі лунає «хрум!» і «бебех!», внизу тут же відгукується: «плям!»—і Рабіко починає, плямкаючи, жувати лушпиння. Тому коло дерева з ранку до вечора лунала така музика: «Хрум, с-с-с-с, бебех, плям; хрум, с-с-с-с, бебех, плям…»

Та зрештою жабутикаби скінчилися… Тільки то тут, то там, на найвищих гілках, залишалися ще два-три плоди, але майже всі зіпсовані осами.

Рабіко — хро, хро, хро! — інколи за звичкою з’являється ще під деревом. Постоїть трохи, занадто поважний, похмурий навіть, почекає: а може, ще яка-небудь лушпайка…

Та ні, згори більше нічого не падає, і Рабіко йде собі геть, нахиливши голову: хро-о, хро-о, хро-о-о!..

Кирпа також інколи ще приходила з товстою палицею і, піднявши і палицю і ніс догори, намагалася «виудити» що-небудь…

— Годі, дівчинко! — гукнула якось тітонька Настасія, що спостерігала цю картину з річки, де полоскала білизну. — Цілий тиждень на дереві просиділа, все одно що мавпа лісова! Ходи-но допоможи мені білизну розвісити, воно краще буде!

Кирпа жбурнула палицю просто на поросятко, що вимовило з докором «хро!», і, ввіпхнувши Емілію сторч головою у кишеню фартуха, побігла на річку. Жабутикаби і справді закінчились, і знову почалось очікування: приїде, не приїде, коли приїде?

Розділ шостий

Педріньйо

Врешті довгожданий день настав. Ще напередодні донна Бента одержала листа від Педріньйо, в якому було написано таке:

«Приїду шостого пошли на станцію бабуся гніду конячку не забудь прутик жовтий, який я повісив минулого літа за дверима в їдальні Кирпа знає. Хай вона мене зустрічає біля хвіртки і Емілію візьме у новому платті і Рабіко хай на хвості зав’яже бант і тітонька Настасія хай зварить каву з пампушками тільки смаженими вона знає моїми улюбленими.

Педріньйо».

Виконуючи вказівки, зазначені в листі, Кирпа прокинулася дуже рано, щоб підготуватися до зустрічі брата. Надягла на Емілію нове ситцеве плаття — червоне горошком, — а Рабіко зав’язала два банти — один на шиї, другий на хвості.

…І ось вже Педріньйо з’явився на дорозі, верхи на гнідому конику, веселий і засмаглий.

— Ура! — гукнула Кирпа, підбігаючи до брата і хапаючи коника за вуздечку. — Злізайте, сеньйоре, злізайте, мені треба вам розповісти так багато важливого.

Педріньйо зліз, обійняв сестру і не утримався від спокуси: зразу ж розчинив валізку з подарунками і дістав якийсь пакунок.

— А вгадай, що я тобі привіз! — сказав він, ховаючи пакунок за спиною.

— Я знаю, — сказала Кирпа, ні на мить не замислившись: — Ляльку, що плаче і заплющує та розплющує очі.

Педріньйо навіть засмутився:

— Ну як ти могла відгадати?

Кирпа засміялася:

— Подумаєш, як важко! Просто дівчатка розумніші за хлопчиків… тому і відгадала…

— Але хлопчики дужчі! — сказав Педріньйо і закачав рукав. — Подивись, які м’язи! Помацай, помацай, не бійся… У нас у школі гімнастика ого яка!

Інші подарунки повиймали тут же, в садку. Рабіко одержав новий бант на хвіст, шовковий, і об’їдки харчів, які Педріньйо брав у дорогу (цьому подарункові Рабіко особливо зрадів). Емілія одержала повний кухонний набір: маленьку плиту, каструльки, сковорідки і навіть качалку, щоб розкачувати тісто на пироги.

— А бабусі що ти привіз? — запитала Кирпа.

— Відгадай, коли ти така відгадниця!

— Я можу вгадати, що ти сам вибрав. А бабусин подарунок, напевно, вибирала тітка Антоніка…

Педріньйо знову здивувався: ця сестра, дарма що живе на селі, а розумніша за всіх міських дівчаток, слово честі!

— Так. Бабусин подарунок мати купувала. А ти мене навчиш відгадувати, гаразд, Кирпо?

Цієї миті на ганок вийшла донна Бента, і Педріньйо побіг до неї.

Незабаром усі вже зібралися в їдальні послухати міські новини. Тітонька Настасія принесла з собою полумисок з тістом, щоб не гаяти час, і ліпила пиріжки…

Того вечора лягли пізно. Педріньйо так багато повинен був розповісти про школу, про те, як там удома, про маму Антоніку, що лише об одинадцятій годині розійшлися по кімнатах. Зате і спали! Кирпі снилося місто, а Педріньйо снилися всі ті чудеса, про які йому встигла за день розказати Кирпа: Країна Прозорих Вод, Принц Срібна Рибка, донна Павучиха… Потім приснилась Емілія, яка не вгаваючи базікала, і Рабіко з новим шовковим бантом… А наприкінці приснилося, що він, Педріньйо, заснував у Будиночку Жовтого Дятла лицарський орден, ну, розумієте, як середньовічні лицарі, таке товариство, щоб усім чинити гуртом подвиги… На чолі, розуміється, він, Педріньйо. Решта — Кирпа, Емілія… А Рабіко прийняти? Коли Педріньйо вранці розповів Кирпі, їй так сподобалося, що відразу ж вирішили — їхня компанія так тепер і зватиметься: «Орден Жовтого Дятла».

— А Рабіко прийняти? — спитав Педріньйо.

— Прийняти, я гадаю. Він поступово виховається…

ЧАСТИНА ДРУГА

Маркіз де Рабіко

Розділ перший

Семеро поросят

Їх було семеро. Авжеж, ми всі знаємо, що «сім» — число чарівне, воно повторюється в казках та в прислів’ях, — тільки їх і справді було семеро, і всі руденькі, з біленькими плямами. Коли мати водила їх на прогулянку, то всі семеро чвалали за нею статечно, один за одним — хро, хро, хро…

Дні минали, поросятка росли, а як виростали, то потрапляли…

— До школи, я знаю!

— До школи, та тільки до пічної…

— Ой, яка шкода!

Ну безперечно. Життя поросяти незавидне… Бавиться собі на лужку, веселе, кругле, мов кулька. Донна Бента подивиться і