Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Войско Запорожское и по неволе крымским царем учинился в приязни, да и турской царь и паши ко мне пишут, хотят быть со мною в згоде, а мне де с ними в неприятстве и не в згоде быть нельзе: они мне сами на врагов наших помогают... И великий государь ево, гетмана, и Войско Запорожское своим царским жалованьем не пожаловал, под свою государеву высокую руку и городов принять и своими царского величества людьми на неприятелей их никакие помочи учинить не изволил" (там само.- С. 429).

Ось у таких зверненнях про допомогу і в таких царських відповідях українському гетьманові продовжували розвиватися українсько-московські відносини: Військо Запорозьке кривавилося у жорстокій війні, а єдиновірний православний цар відбувався в черговий раз відмовкою на неможливість розірвати підписаний у 1634 році мирний договір з поляками. І лише восени 1653 року, коли Україна виснажилася до краю, в Москві ухвалюється рішення взяти її під високу государеву руку.

Сталося це саме в той час, підкреслював відомий дослідник Андрій Яковлів, коли Богдан Хмельницький із військом і союзними татарами з напруженням останніх сил провадив військову акцію проти поляків. Війна тоді почалася сприятливо: польське військо було затримане під Жванцем, в Україну не пущене і майже оточене. Та, як і під Зборовом, нестійкий союзник, татари, і на цей раз у важливу годину зрадили, взяли у короля викуп - 100 тисяч злотих і право ясиру з 12 міст - та поставили умову, щоб король замирився з Хмельницьким на основі Зборівського договору. В цих переговорах Хмельницький участі не брав і після замирення повернув із військом до своєї бази.

Таким чином військова акція цього року проти поляків скінчилася без позитивного наслідку, лише зайвий раз показала, що будувати якісь плани на майбутнє, спираючись на допомогу такого ненадійного союзника, як татари, річ непевна й небезпечна. З другого боку, широко закроєний перед цим план спілки з Волощиною, Семигородом і Мунтянами, за згодою султана, який почато було здійснювати, закінчився, як відомо, катастрофою в Сучаві. Нарешті, остання мобілізація в Україні показала, що населення, виснажене постійною війною, позбавлене можливості хоч би короткої перерви для відпочинку, не в силі вже само провадити дальшу боротьбу з поляками. Тому перед Хмельницьким та його дорадниками постала дилема: або капітуляція перед Польщею з утратою всього, що було придбано тяжкою шестилітньою боротьбою, або ж порятунок через союз із Москвою, хоч би й не даром, а на певних умовах. Ситуація була дуже важкою, з кожним днем небезпека збільшувалась. Це добре розумів Хмельницький, і це без сумніву тяжіло над ним та примушувало при пересправах із Москвою йти на такі уступки, яких би він при іншій ситуації, певне, не зробив.

Добре зрозуміла й з вигодою для себе використала цю ситуацію Москва, яка будь-що своєю політикою очікування та зволікання справи союзу навмисне цю ситуацію утворила. Як визнавав один з найавторитетніших російських істориків професор Василь Ключевський, Москва навмисне вичікувала, щоб Україна виснажила всі свої активні сили в боротьбі з Польщею та стала більш слухняним "підданим" московського царя.

Слушними є тут і слова Михайла Грушевського: "Весь хід історії Східної Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності... здатна бути опозицією Москві".

Але на початках Хмельниччини Москві не було вигідним втягуватися в цю війну. Православний цар думав про інтереси своєї держави, які вимагали включити до складу майбутнього "Третього Риму" колишню територію Київської Русі аж по Віслу.

З огляду на такі напрямки політики Москви можна розуміти, чому спеціальне посольство, яке складалося з "ближнього боярина" Василя Бутурліна, окольничого Івана Алфер'єва і думного дяка Ларіона Лопухіна з Москви вислано 9 (19) жовтня 1653 року, а не влітку 1648.

Якби Україна знала...

Московське посольство приїхало до Переяслава 31 грудня і чекало гетьмана до 6 (16) січня 1654 року - до того дня, коли Богдан Хмельницький сюди приїхав. Наступного дня прибув генеральний писар Іван Виговський, полковники та сотники.

Як повідомляється в статейному списку московського посольства*, 7 (17) січня прислав гетьман до Василя Васильовича Бутурліна і товаришів переяславського полковника Павла Тетерю - щоб йому, гетьманові, з ними побачитись, але грамоти при тім не передавати і промови ніякої не виголошувати. Представники Москви переказали через полковника, що, мовляв, раді бачитися з гетьманом, а місце зустрічі хай визначить сам гетьман.

Під вечір у виділену для московських послів резиденцію приїхали генеральний писар Іван Виговський та полковник Павло Тетеря, а невдовзі тут появився і гетьман Богдан Хмельницький. Боярин Василь Васильович Бутурлін та його товариші насамперед сказали: прислані вони від великого государя царя, великого князя Олексія Михайловича, всієї Росії самодержця і многих держав государя і обладателя, з повним государевим милостивим указом, згідно з чолобиттям гетьмана і всього Запорозького Війська, і завтра, 8 січня, мають вони передати гетьманові государеву грамоту і сказати государів милостивий указ на розправнім дворі, а після того, як грамота буде передана і государів милостивий указ буде сказаний, того ж дня мають іти до церкви, і гетьман, полковники й інша старшина і всякі люди мають присягти на ім'я московського царя.

Вислухавши ці слова, гетьман заявив, що великому государеві, цареві і великому князеві Олексієві Михайловичу, всієї Росії самодержцеві, вони служити всіма душами своїми і голови свої за государське многолітнє здоров'я покладати, і присягу государеві вчинити 8 січня й у всім згідно з государевою волею бути готовими. Завтра рано полковники всі будуть у нього, і він, поговоривши з ними, прибуде на розправний двір: вислухавши государеву грамоту і милостивий государів указ, треба буде йому поговорити з полковниками, а поговоривши з полковниками й старшиною, йтимуть до соборної церкви і вчинять присягу государеві.

Наступного дня, опівдні, від Богдана Хмельницького приходив генеральний писар Іван Виговський і казав бояринові Василеві Васильовичу Бутурліну з товаришами: була у гетьмана потайна рада з полковниками, суддями і військовими осавулами; і полковники, судді й військові осавули під государеву високу руку піддалися.

Одразу ж після таємної ради, яку мав гетьман з своїми полковниками зранку, о другій годині дня бито в барабан на збір усього народу, щоб чути раду про справу. І як зібралось велике множество всякого чину людей, вчинено велике коло для гетьмана і полковників, а потім і сам гетьман вийшов під бунчуком, а з ним судді і осавули, писар і всі