Соломія Павличко - Теорія літератури

різних інтерпретацій. Слід зазначити, що Соломія прискіпливо стежила за найновішими виданнями з теорії літератури та культурології, а її приватна бібліотека містила надзвичайно багату колекцію творів різними мовами найвідоміших представників літературно-критичної та культурологічної думки. І ці книжки вона радо рекомендувала і давала читати всім «спраглим»: маґістрантам Києво-Могилянської академії, колеґам по роботі, друзям.

Сьогодні часто лунають сумніви щодо доцільності застосовувати такі постмодерні стратегії, як фемінізм, постколоніалізм, постструктуралізм тощо, до історії української літератури і взагалі до соціокультурної ситуації в Україні. Тобто відкритою залишається дискусія про адекватність/неадекватність застосування теорій, що зародилися і розвивалися в зовсім інакшому культурному середовищі, до перечитування та інтерпретації культурних і літературних текстів українських авторів. Як літературознавець, Соломія Павличко мала в цій дискусії свою чітко обґрунтовану позицію, стійкою основою для якої було сприйняття розмаїтого світу інтелектуальних і творчих ідей крізь призму їхньої фундаментальної взаємозалежності та взаємопов’язаності, міжкультурного спілкування, навчання через відмінність. Це не було те сліпе наслідування моделей західного літературознавства і звичайне перенесення їх на український ґрунт, яке стало центральною проблемою обговорення для учасників круглого столу «Ситуація постмодернізму в Україні», організованого журналом «Кіно — Театр». Про жодну працю Соломії Павличко не можна сказати, що вона є, за словами однієї учасниці круглого столу, ілюстрацією «некритичного сприйняття західної культури, неорганічного засвоєння її історичної динаміки, її естетичної специфіки та її, врешті, парадигматичної цілісності»[11]. Вони, власне, свідчать про складний процес творчого і водночас досить критичного переосмислення Заходу і його культури. Можна сказати, що її позиція повністю збігалася з позицією Марка Павлишина, який питання про адекватність/неадекватність застосування постмодерністських методологій до інтерпретації української культури розглядає крізь призму своєї інтерпретаційної практики: «Здається, що, коли одягнеш постмодерні окуляри, українська культура починає, навіть в її сучасній формі, виглядати обнадійливо чи бодай втрачає оту колоніальну трагічність, яка десятиліттями висіла на її шиї. Отже, чому б не вдатися до постмодерних окулярів?»[12]

У статтях «Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму» та «Насильство як метафора» Соломія Павличко не просто намагається привернути увагу до тем і проблем, що їх традиційне українське літературознавство не зауважувало або ж через надмірну заідеологізованість зовсім не здатне було на будь-яке розширення тем і проблем. Дослідниця ставить проблему насильства та різні її іпостасі в якнайширшу соціокультурну площину, тобто розглядає насильство як «складову частину культури»[13]. Проблема насильства тісно переплетена з проблемою марґінальності культури і заторкує такі вкрай важливі поняття, як інакшість, винятковість, страх, небезпека, насильницьке протистояння, громадянська непокора тощо. Соломія виношувала задум написати ширше дослідження про функціонування дискурсу насильства в українському культурному контексті, однак і цей проект, на жаль, залишився незавершеним.

Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя. Вона одна з небагатьох зважилась на порозі третього тисячоліття на непросте, морально відповідальне завдання: власним життям, науковою і творчою діяльністю, глибоким громадянським сумлінням конституювати можливість інакшості мислення в нашій культурі задля утвердження плюралізму як фундаментальної суспільної цінності. Тому «все, що робила Соломія, було справжнім, всерйоз і надовго — без імітацій, без фальші, без зайвого галасу. Начебто жила в іншому часі, в іншому вимірі, відсторонюючись від суєти. Вже сьогодні зрозуміло, що з нечисленної когорти будівничих модерного українського суспільства пішов один із велетів»[14]. Найтрагічніше для всіх свідомих українців XX сторіччя, яке жадібно поглинало її духовну еліту, цвіт нації, підвело останню риску під життям Соломії Павличко. Українському читачеві залишився відкритим величезний світ її думок, ідей, який спонукає до подальших роздумів, даруючи унікальну нагоду розгортати їх у просторі і часі.

Марія Зубрицька

Дискурс модернізму в українській літературі

Передмова до другого видання[15]

Коли ця книжка вийшла першим виданням 1997 р., я, звичайно, не думала, що тема модернізму для мене вичерпана. Проект був завершений лише відносно. Мабуть, по-іншому з вивченням модернізму не могло й бути, адже він сам, за словами німецького філософа Йорґена Габермаса, часто цитованими в цій праці, є «незавершеним проектом». Крім того, як ніхто з моїх критиків, я знала вразливі місця моєї книжки, зокрема проблеми, в ній випущені, теми недоговорені. В другому виданні вміщено два цілком нові розділи, які мають значно поширити картину дискурсу модернізму. Це розділ IV: «Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дискурс як компонент української модерності», і розділ VI: «Модерністичний рух на Заході в 60—70-і роки (Нью-йоркська група)». Наскільки це вже крапка? Час покаже. Однак, як і два роки тому, так і тепер, я знаю, що про модернізм та про його дискурси сказано ще далеко не все.

Відклавши в 1997 р. свої заняття модернізмом на потім, я не могла тоді уявити, що «потім» настане досить швидко. Допомогли мої критики.

Після кількох спокійних місяців весни й літа 1997 р., що минули з часу виходу «Дискурсу модернізму», почалася рецепція, яка стала для мене цілковитою несподіванкою. Найбільш несподіваним виявилося те, що наукова монографія в наш час викликала таку бурю пристрастей та емоцій. Я не буду входити в аналіз нюансів і перипетій критичного сприйняття моєї книжки і не хочу коментувати рівень дискурсів, які пішли в хід. Попри все ними наговорене, хочу висловити подяку всім моїм критикам: тим, які читали мою книжку, і тим, що її не читали і навіть ніколи не бачили, склавши при тому свою думку, тим, що мене хвалили, хоча й за те, чого не було в моїй праці, і тим, котрі радили звернутися до лікаря, вважаючи, що «нормальна» людина про свою літературу писати так не може. Нарешті, хочу подякувати тим (їх було найменше, однак слова їхні виявилися найдорожчими), кого моя книжка спонукала до ґрунтовної наукової полеміки, до власних наукових студій у руслі, мною запропонованому, хто, у свою чергу, інтелектуально підштовхував мене до дальших досліджень.

Лавина критики показала, що книжка порушила тему більшу, ніж дискурс модернізму в літературі XX століття, ніж хвилі успіхів і невдач нашої літератури. Зосередившись лише на літературі, до того ж тільки на певному її аспекті, вона, однак, заторкнула навіть не тему, а глибинний, всеосяжний процес модернізації, що її наше суспільство переживає сьогодні. Йдеться про економічну, політичну, військову, культурну модернізацію, власне, про модернізацію цілого українського суспільства, яка відіб’ється на його ідентичності та подальшій долі.

Як