Юрій Володимирович Сорока - Хотин

— Хоча не дурощі це, Максиме. Не дай, Боже, кому пережити те, що наш малий пережив. Він тепер ладен їм зубами горлянки дерти… Може, того й радіє.

— Думаєш?

— Не знаю. Природа мудра. Якби ми тримали близько до серця все, що «дарує» нам доля, божеволіли б… один за одним, що там казати!

Микита глибоко зітхнув. Андрій, що нарешті заспокоївся, викинувши до зірок вибух емоцій, сплигнув із коня й безсило впав на лежак зі скошеної трави. Його груди високо здіймалися, як у людини, що пробігла не менше версти.

— Набігався, як кіт у березні, — флегматично мовив Максим.

— Набігався! — відповів Андрій, не піднімаючи голови. Перед його очима зяяла чорна безодня з міріадами зірок. Степова безмісячна ніч осипала козаків незчисленними вогниками далеких світів.

— Дурний ти ще зовсім, Андрію, дарма що козак справний. Поводишся, наче хлопчисько. От, буває, під час бою дивлюся на тебе і не впізнаю. Там ти ніби дорослішаєш, — ліниво промовив Максим.

— А ти, Горбоносику, не дуже й вихваляйся. Дорослий, дорослий! А я на Січі довше за тебе!

— На два місяці! — пхикнув Максим. — Ото сказав!

— Микита он старший навіть за тебе, а мовчить! То я розумію — побратим!

— Та годі вам уже! Старший чи молодший… Я так думаю: як ти себе в скрутну хвилину покажеш, такий ти й побратим. У вас, я впевнений, тож це головне! — перервав суперечку Микита.

— Он уже скоро місяць вилізе, а ми ще на ногах. Може б то спати?

Андрій знову припалив люльку.

— Не хочу я. Коли вирушаємо? Вранці? — запитав у Микити.

— Напевне. Ось сонце зійде — і в дорогу. У тебе, бачу, шило в одному місці, тож тобі й на сніданок куліш варити.

– І зварю!

— Я давно на це чекав, — раптом озвався Максим. Він хвилину помовчав і додав: — На цей раз справа має бути надзвичайно великою. Після Цецори Осман спить і бачить Річ Посполиту своїм вілайєтом. Сили у ляхів зовсім мало…

Максим мав рацію. У тисяча шістсот вісімнадцятому році до влади в імперії османів прийшов зовсім молодий іще султан Осман II. Незважаючи на свій юний вік — чотирнадцять років, він жорстоко відкинув зі свого шляху батька, султана Мустафу І, і посів за допомогою яничар трон Високої Порти.

З початком перебування на троні Османа II настали важкі часи для північного сусіда — Речі Посполитої. Султан іще навесні того самого 1618 року підписав мирну угоду з персидським шахом Аббасом, розв'язавши цим самим собі руки. Тепер нічого не заважало спрямувати погляд на Польшу. Взагалі Осман мав чіткі антипольські настрої, що їх посилювало хворобливе почуття власної виключності як великого завойовника. На цьому своєчасно зіграли численні придворні, кожен із яких мав у війні з Польщею власні інтереси…

Першими на широкі простори Ляхистану кинулись орди буджацьких татар на чолі з Кантемір-мурзою. За ними потягнулися кримчаки, що їх вів калга Девлет-Ґірей. Звичайно, ці хижацькі набіги не могли залякати короля і Сейм, але вони спустошували надзвичайно великі території. Палала Брацлавщина, палало Поділля. Орди ясирників добігали до Дубна і Львова. Довгою вервечкою тяглися натовпи бранців, навіки зникаючи у нетрях Османської імперії.

Але не це було найстрашніше. За татарами пішла армада самого султана. Польща до останнього не сприймала всерйоз загрозу турецької навали, тож схаменулася лише напередодні Цецори. Невеличке селище у Молдавії стало місцем загибелі війська коронного гетьмана Жолкєвського. Восени чорного для Речі Посполитої 1620 року Іскандер-паша наголову розбив кварцяне військо. До Стамбула в Семивежний замок Едікале поїхала вся військова верхівка на чолі з дубовою бочкою, що в ній було засолено голову самого коронного гетьмана. А на обрії вже поставала нова загроза — турки готувалися добити пораненого ворога.

Тим часом Варшава виглядала «цапа-відбувайла». Ним, як і у всі часи, стало козацтво. Чи не воно своїми морськими походами розбудило сплячого лева? Залишалося лише покарати винного. Проте цей винуватець, як виявилося, був тою гілкою, що на ній сиділа вся країна. Довелось іти на приниження гіпертрофованого шляхетського гонору й домовлятися з Бородавкою. Козацтво не підвело. Попри всі прогнози, залишки реєстрових полків, що зосталися після Роставицької комісії, вирушили на допомогу «батьківщині-матусі»…

— Так воно і йде, Микито. Здалеку: «Хлоп, пся крев, лотр». А як припече за сідниці: «Рятуйте, пани-молодці, ойчизну». Я вже й не дивуюсь, але до болю образливо, коли пригадую, як старий Сипаха розповідав про Наливайка: спочатку король універсали дарував, потім разом із полковником Лободою, суддею полковим Мазепою і київським сотником Кизимом у мідного вола кинув. Та спалив на повільному вогні. А Сейм йому руки цілував, мовляв, слово гонору, схизматикам дане, шеляга не варте. Такий їх гонор!

Микита підняв на Горбоноса очі:

— Так, Максиме, так! Гонор, як у блудниці. Але ти не гірше за мене знаєш, що мусимо йти. І підемо! І боронити будемо. Бо не ляхів боронимо, не ксьондзів їхніх нечестивих, а землю свою. Щоб такого не відбувалось, що Андрій змушений був пережити. Щоб слава козацька не вмирала!

— А я що, проти? Підемо… — Максим знову припалив люльку.

— За що ви? Не розумію. Там діло, там здобич, хіба не все одно, що коли було. Задумалися мені теж! Он, хай коні думають, у них голови великі, — почувся байдужий голос Кульбаби.

— Зате в тебе, як у дятла, — ні за що не болить, — без злості помітив Максим.

Надовго запанувала мовчанка. У багатті потріскував хмиз, неподалік паслися коні, час від часу форкаючи м'якими губами. Нарешті Микита підвівся і почав намощувати лежанку зі скошеної трави. Потім ліг і вкрився жупаном.

— Дасть Бог день, розберемося, — кинув і за мить уже хропів.

А нічний степ жив своїм життям. Він тріскотів, шелестів, стогнав і верещав. Незчисленні полчища цвіркунів, коників і цикад сповнювали ніч оглушливим дзвоном. Тріпотіли крилами напівсонні перепели, і щось діловито гляділи у заростях ховрашки. Десь зловісно сміявся пугач, виглядаючи своїми великими очима першу здобич. Перекочувались у травах важкі хвилі, пропускаючи диких свиней і благородного оленя. І над цим строкатим від міріад світлячків морем піднімався тонкий серпик місяця, чистий і блискучий, немов викупаний у прохолодних водах Дніпра-Борисфена. Роздивлявся свої володіння, заливаючи їх примарним сяйвом; зазирав в обличчя козаків, які безтурботно розкинулися серед сотень верст дикого степу і віддалися в обійми Морфея, як малі діти, що не турбуються невідомими проблемами прийдешнього дня.

Чорним шляхом

За кілька верст над просторами Дикого Поля можна було бачити хмару куряви, що стовпом піднімалася десь там, де пролягала