Артем Чех - Рожеві сиропи

де чиє вухо. Але коли він вловив ритм боротьби, то йому вдалося відстежувати розвиток подій.

— Ах ти ж хряк! — кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за бліде пузо.

Афанасій вправно вивернувся, й дяді Сергію Валентиновичу вдалося вкусити лише за коліно. Причому самого себе.

Афанасій, намагаючись наслідувати великих борців греко-римської боротьби, схопив листоношу за руку й почав її викручувати. Рука не піддавалася.

— Ти ж худий! — дивувався Афанасій.

— Худий, та не слабенький, — кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: — Здаюся!

Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.

— Весь костюм мені ізгавнякав, — ледь не плакав листоноша.

Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.

— Ну що? — запитав Ваня.

— Давай ділити, — зітхнув Афоня. — Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!

В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий — менший, бірюзового відтінку, і третій — найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився і на нього. Принаймні хоч якихось грошей він вартий.

Ваня отримав середній камінець, прозорий і напрочуд легкий, так що спочатку навіть подумав про його плексигласове єство, але єство було природним. Це був справді камінь — Ваня відчув сильну енергетику, яку він випромінював. Плексиглас на таке не здатен.

Афоня ж залишив собі найбільший — темно-червоний, певно рубін.

Він опустив голову, підраховуючи, скільки ж приблизно може коштувати цей камінь. Якщо рубін — то Афоня зможе дозволити собі отой ірис, який він бачив у журналі, - одну луковицю цієї квітки продавали на мадридському аукціоні за ціну катастрофічно велику. Більше того, грошей вистачило б ще й на трикімнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б підремонтувати. Й парник для квітів. Й карнизи. Ні, не ці дешеві алюмінієві, а дорогі, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такі штопані. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привіз. І люстру нову. І оті черевики за сімсот гривень, кожані, на блискавці…

— Ну шо, Сергію, тепер можеш іти. Рильце і у тебе в пушку. Зайшов один, називається, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.

— Повною кишенею? — образився листоноша. — Та він же не більше горошини. Топаз якийсь, він і на сто гривень не потягне.

Дорогою додому дядя Сергій Валентинович наскочив переднім колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усміхнувся й пірнув до кишені уніформи працівника пошти.

Розділ 3

Дядя Сергій Валентинович йшов на роботу усміхнений. Сьогодні мали видати зарплату, до того ж приємний осад від найденої вчора сотні досі залишався.

У відділенні пошти він побажав усім доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерії.

— Сергію Валентиновичу, — посміхнулася Олінька, повненька дівчина з білим кобилячим хвостом замість волосся, — за грошима?

— Так і є, - сказав листоноша, — так і є.

Олінька з хвилину копирсалася у шухляді, щось бубніла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так і лізло у спітніле обличчя.

— Ось, будь ласка, — Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. — Розпишіться.

Дядя Сергій Валентинович перерахував, скривився, заглянув у відомість, потім знову перерахував і на мить зблід.

— Не розпишуся.

— Ні?

— Ні. Тут не вистачає чотирьох гривень.

— Немає, - білявка поправила куценьку зачіску. — Візьміть от білетом. Лотерейним. Надія Миколаївна того місяця взяла і виграла сорок гривень.

Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-нє-била!

— Що тут треба заповнювати?

— Закресліть шість цифр і давайте, я погашу.

Листоноша замислився. Його очі забігали стелею, перейшли на бюст Оліньки й зупинилися на календарі. З останнього на дядю Сергія Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанієля.

— Коли там у мене день народження? — поцікавився листоноша сам у себе, схилившись над білетом. — так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олінька, коли?

— Що коли? — відволіклася Олінька від розважальної щотижневої газетки.

— Коли у тебе день народження?

— Тридцятого квітня.

— А рік?

— Вісімдесят шостий.

— Не підходить. Тут усього п’ятдесят чотири. А дід твій, Степан, якого року?

— Тридцять сьомого, — злякано прошепотіла Олінька й закліпала безбарвними очима. — Здається…

— Угу, дякую. На, гаси, — і Сергій Валентинович простягнув білет.

Цілий день він просидів у відділенні. Жодного листа чи газети, навіть квитанції до сплати не було. Він сидів біля касирки Надії Миколаївни, жував її бутерброд з телячим язиком та помідорками й бідкався, що спека незабаром звалить його з ніг.

— Та йдіть ви вже додому. Поспіть, може, шось на городі шарувать треба.

Дядя Сергій Валентинович був принципіальним і чесним. В обідню перерву він змазав веломашину, почистив холоші своєї уніформи й сів біля вікна. Вулиця була порожньою, немов Бердичів у період фашистської окупації. Навіть собаки десь поховалися. було видно лише, як парує асфальт і здіймається пузирями смола.

Листоноша мріяв про виграш. «от виграю», — думав він… й одразу губився. Зарплатні та найденої звечора сотні йому вистачить з головою, а що робити з виграшем — він не знав. «Якщо виграю сорок гривень, — думав він, — куплю новий ланцюжок до свого велоапарата. А якщо більше?» — злякався листоноша. Ця думка почала його непокоїти. «Якщо більше? Що я робитиму? Якщо виграю тисячу? тисячу! Може… може, відкласти? правильно Афанасій казав — на гроб. Відкласти на гроб? тьху мене, про таке думати».

— Надіє Миколаївно, — звернувся він до касирки, — скажіть, а якби ви виграли в лотерею тисячу гривень, куди б ви їх діли?

— О-о! — протягла касирка, і стало зрозумілим, що витратити куди їй знайдеться. Син у школі, чоловік вже другий рік як на біржі стоїть, перебивається випадковими шабашами… Ця знайде. У неї матір у Мошнах одна живе, три городи, свині. Для неї ця тисяча — крапля в морі.

Увечері, сидячи перед телевізором, дядя Сергій Валентинович очікував розіграшу. і коли той нарешті почався, серце листоноші чомусь сильно закалатало.

«Невже тисячу? — подумав він і злякався. — тисяча — то непомірний тягар».

— Добрий вечір, добрий вечір, шановні телеглядачі, - пропищав голос ведучого, блондинистого телепня з довгими ногами. — Сьогодні у нас ювілейний, семисотий, розіграш лотереї «Супергроші»…

Дядя Сергій Валентинович схопився зі стільця й вимкнув телевізор.

— Нерви, — тихенько промовив він.

Кілька разів глибоко дихнув, почесав лівий вус і знову увімкнув пекельний ящик.

Лототрон вже накручував свої шалені оберти. Листоноша закусив нижню губу.