Орест Субтельний - Україна: історія

для західної літератури твердження про те, що московські плановики відвели Україні роль виробника сировини, тоді як російська індустрія монополізувала виробництво кінцевої продукції, особливо товарів широкого вжитку, котрі надходили на український ринок. У такій спеціалізації завжди вбачали ознаку колоніального становища України. На жаль, це твердження не відповідає дійсності. Саме так: на жаль, бо якби російська індустрія була орієнтована на споживача, то Україна мала б від цього немалу користь. Насправді ж своєрідними колоніями сталінської командної економіки стали всі республіки країни без винятку. Після скасування непу і негласного повернення до політики воєннокомуністичного штурму внутрішній ринок зник. Натомість утворився так званий «загальносоюзний народногосподарський комплекс». Усі більш-менш значні підприємства незалежно від їхнього розміщення було підпорядковано центру і поділено на групи «А» і «Б». Групі «А», тобто виробництву засобів виробництва, штучно створювалися найкращі умови за рахунок групи «Б» і сільського господарства. Група «Б», як і транспорт, комунальне господарство та сфера обслуговування, фінансувалася за «залишковим» принципом. Із тих часів і досі велика індустрія розвивається незалежно від кінцевого споживача, тобто працює сама на себе.

Розповідь про організовані сталінщиною політичні процеси О. Субтельний починає з «Спілки визволення України», тобто з 1930 р. Точніше було б розпочати цю тему з «шахтинської справи» 1928 р. Після процесу «шахтинців» були поступово винищені майже всі так звані «буржуазні спеціалісти», тобто інженери і техніки з дореволюційними дипломами. Найвищою точкою «Великого терору» в загальносоюзному масштабі вважається 1937 рік. Однак на Україні, як підкреслюється у книзі, терор досяг величезних масштабів уже в 1933 р. Тоді розправлялися з відповідальними працівниками апарату, які відмовлялися застосовувати терор голодом щодо селян (так званими «саботажниками хлібозаготівель»), а також із представниками національної інтелігенції.

Висвітлюючи історію західноукраїнських земель у міжвоєнний період, О. Субтельний зупиняється на таких питаннях, як політика правлячих кіл відносно українців, соціально-економічне становище окремих територій, національний і революційний рух. У книзі мало згадується КПЗУ, яка відіграла в боротьбі з окупаційною адміністрацією велику роль. Зате читач знайде відомості про замовчувані в радянській історіографії дії Організації українських націоналістів (ОУН), яка поступово розбудувала цілу «підземну армію».

У приєднанні західноукраїнських земель до УРСР канадський історик убачає подію великого історичного значення: українці об'єднувалися в цілісній державній структурі. Надалі ж читач зустрінеться з незвичним описом перетворень, здійснюваних радянською владою. У працях, присвячуваних ювілеям возз'єднання, які з'являлися кожні п'ять років і ставали дедалі товстішими і поліграфічно досконалішими, завжди подавалася картина, далека від історичної правди. О. Субтельний же розповідає про те, що відбувалося в житті. Зокрема, детально охарактеризовано заходи щодо ліквідації політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури, яку створили українці за десятки років: арешти політичних діячів, розпуск політичних партій, фактичне одержавлення кооперативів, припинення діяльності «Просвіт». Навіть без формального звинувачення всіх так званих «ворогів народу» арештовували й депортували у віддалені райони країни. Додам від себе (О. Субтельний тут утримується від узагальнень), що каральні органи тоталітарної держави мали справу не з особистостями, а з небажаними соціальними верствами, і відповідно репресували не окремих людей, а цілі верстви. Була вивезена практично вся буржуазія, колишні офіцери, священики, лікарі, вчителі, адвокати та інші освічені люди. Всього, за наведеними у книзі даними, з Галичини було депортовано до 400 тис. українців. Зрозуміло, ця цифра (очевидно, занижена) потребує обгрунтування архівними даними. Але в усякому разі можна твердити, що відомство Берії продемонструвало у звільнених Червоною Армією районах унікальну «продуктивність праці». У пресі з'явилися дані, що з території Західної України і Західної Білорусії було вилучено і депортовано за півтора роки 318 тис. сімей, тобто 1 173 170 чоловік. Це — приблизно 10 % населення.

У короткому, але солідно документованому нарисі про гітлерівський окупаційний режим відзначено, що фашисти розглядали Україну як «життєвий простір» для німецького населення, а самих українців — як майбутніх рабів. Є фактом, що серед 2,8 млн радянських громадян, вивезених на роботу до Німеччини, налічувалося 2,3 млн українців. Продовольство, яке викачувалося з села, йшло практично повністю на потреби німецької армії або населення самої Німеччини. За масовістю і жорстокістю терор, розв'язаний окупантами на Україні, значно перевершував усе те, що вони чинили в Західній Європі.

Аналізуючи проблеми післявоєнного періоду, О. Субтельний найбільш детально спиняється на подіях, які відбувалися у західних областях України: ліквідації греко-католицької церкви, боротьбі з Українською повстанською армією (УПА), примусовій колективізації селянських господарств, політиці в галузі культури. Підкреслено, що в другій половині 40-х і на початку 50-х років сталінщина фізично або морально знищила багатьох талановитих представників української творчої інтелігенції.

Дослідження подій останніх десятиліть містить чимало цікавих спостережень. На жаль, основний виклад матеріалу О. Субтельний довів лише до кінця 1987 р. Автор порушує гострі проблеми, але не дає готових відповідей. І це зрозуміло: їх дасть історичний процес, який відбувається на наших очах.

Зупинімося, однак, на болючій, політично гострій і замовчуваній у нас проблемі русифікації. О. Субтельний на фактах доводить, що стараннями команди Брежнєва — Щербицького на Україні, починаючи з 70-х років, стала здійснюватися масштабна й багатопланова політика русифікації. Це дійсно так. Результати цієї політики вже можна проілюструвати в цифрах, аналізуючи матеріали недавно опублікованого перепису населення 1989 р. Виявляється, що між переписами 1970 і 1989 pp. населення України зросло на 4344 тис., причому за рахунок українців — тільки на 2135 тис. чоловік. Неможливо уявити собі, щоб протягом двох десятиріч у прирості народонаселення Німеччини переважали б не німці, в Італії — не італійці, у Франції — не французи! Звичайно, тут справа не в природному прирості серед українців: він однаково низький майже для всіх національностей республіки. Причина в іншому: на народ із тисячолітньою історією насунулася асиміляція. Як відомо, вона починається з мови, і перепис 1989 р. безсторонньо зафіксував: у Радянському Союзі 4851 тис. українців (тобто кожний десятий), а на території України — 1966 тис. (кожний двадцятий) не знають рідної мови.

Загроза асиміляції й надалі залишається актуальною, але проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України вселяє надію на те, що несприятливі тенденції будуть переламані. Звичайно, щоб покінчити з ненормальним для кінця XX ст. становищем, коли рішення про хід подій приймаються поза межами республіки, треба ще подолати велику відстань. Але головне, що цей рух, як всі ми бачимо та усвідомлюємо, почався.

Останні розділи книги становитимуть для радянського читача неабиякий інтерес, оскільки історія еміграції його співвітчизників до найвіддаленіших куточків світу, а також проблеми сучасної української діаспори донедавна були для нього суцільною «білою плямою». Ці сторінки написані О. Субтельним з особливим почуттям. І лишається тільки погодитись