Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

від зустрічі. Це можна було зрозуміти… Але як вибачити гіркі мамині сльози, які їли їй очі всю тряску дорогу під час повернення з Кучинського табору до Чусового?..

Проте після татової смерти передусім треба було спробувати повернути особисті речі Василя Стуса та його рукописи: в одному з листів, зниклих з нашої квартири під час несанкціонованого обшуку, батько писав, що готує збірочку віршів та перекладів під назвою «Птах душі». Проте мамині вимоги натикалися на одне:

— После неабхадімай правєркі лічниє вєщі вам вишлют.

Добитися іншої відповіди не вдалося, і після повернення зі стройбату я передусім піклувався саме про той, не повернутий до цього часу, голубий зошит з антирадянськими Ґете, Рільке, Рембо та іншими «антирадянщиками», які своїми творами підривали систему. На той час перепоховання здавалося мені менш важливим за повернення спадщини, але швидкий процес напіврозпаду та децентралізації СРСР висунув на перше місце політичні моменти. Перепоховання, яке ще рік тому здавалося малоймовірним, якось раптово стало майже реальним, а виявлений новопосталою кіностудією «Галфільм» інтерес до зйомки реальних, а не містифікованих подій та фактів, зняв чимало організаційних проблем, що були заскладні для 23-річного юнака.

Отож, коли тривале листування й необхідний дозвіл від Чусовської районної влади було отримано, Василь Ґурдзан став активно збирати документи й дозволи на перевезення праху Юрія Литвина, а Володимир Тихий — свого батька Олекси.

Спершу планувалося здійснити перепоховання серпнем 1989-го, однак за день до від'їзду надійшла телеграма, в якій сповіщалося про складне епідеміологічне становище в Пєрьмській області й заборону на проведення ексгумації. Перепоховання довелося відкласти, але група таки вилетіла на Урал, аби зафільмувати матеріал про вже напівзруйнований табір[20]: совєтська влада активно нищила місця ГУЛАГів, аби бодай так приховати місця своїх злочинів і технологію їх проведення. В цьому, як і багато в чому іншому, радянська та фашистська система дуже подібні: в 1944—1945 есесівці так само нищили табори смерти, женучи дорогами майже прозорі скелети колись здорових людей і добиваючи остаточно знеможених на узбіччі.

«24 серпня я вже був у Пєрмі, — згадує директор фільму Володимир Шовкошитний. — Як директор фільму „Василь Стус. Тернова дорога“ мав зорганізувати перепоховання тлінних останків В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого і, звісно ж, забезпечити роботу знімальної групи.

Підстав для хвилювання не було. Ще 15 червня на ім'я Дмитра Стуса, сина поета, надійшла офіційна відповідь від керівника багатогалузевого виробничого об'єднання житлово-комунального господарства (БВОЖКГ) Чусовського міськвиконкому Пєрьмської области В. В. Казанцева: „На вашу заяву БВО ЖКГ повідомляє, що перепоховання гр. Стуса В. С. дозволено. Перевезення останків здійснювати в цинковій труні. Необхідні документи на ексгумацію і перевезення останків вам будуть видані по приїзді до м. Чусового“».

Хоч і з невеликим запізненням, такі ж документи були отримані й на Юрія Литвина. На Олексу Тихого всі необхідні документи виробити не встигли[21]. Попередньо існувала й домовленість про перепоховання Василя Стуса та Олекси Тихого на Лісовому цвинтарі. Про Байкове навіть не думалося: дозволили б просто здійснити перепоховання, і на тому спасибі.

Рік перепоховання видався аж надто неоднозначним. Переважна більшість людей усе ще знаходилася в тенетах страху й непевности. В суспільстві й далі домінувала думка, що «перестройка» затіяна лише для того, аби виявити новітніх волонтерів свободи і провести чергові криваві жнива. Інтеліґенція ж дедалі більше переконувалася, що режим не має колишньої сили та кровожерливости, але й вона продовжувала з острахом спостерігати за подіями, не наважуючись на відверту опозиційність.

Ідеологи партійної системи й далі провадили заходи з «посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення», а владна «Правда» публікувала виклад постанов ЦК КПРС «про додаткові заходи по відновленню справедливости щодо жертв репресій 30—40-х та початку 50-х років. Центральний Комітет ухвалив рішення винести на розгляд Президії Верховної Ради СРСР пропозицію законодавчим актом скасувати позасудові рішення „трійок“, „особливих“ нарад; вважати всіх громадян, які були репресовані за рішенням зазначених органів, реабілітованими. Цей захід не поширювався на зрадників Батьківщини і карателів періоду Великої Вітчизняної війни, нацистських злочинців та ін.[22]»

До зрадників батьківщини зараховувалися й воїни ОУН та УПА, а про волонтерів свободи та борців за незалежність 1960—1980-х воліли не згадувати взагалі: час іще не настав.

Проте події того року цей час наближали з неймовірною швидкістю: 11 лютого 1989-го відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, того ж року закінчився вихід радянських військ із багатостраждального Афганістану, а в засобах масової інформації почалися активні дебати довкола проекту програми «Народного руху України за перебудову[23]», в якому активну участь брав голова ідеологічного відділу ЦК КПУ, перший президент України Леонід Кравчук. Останній хоча й побивав своїх не надто мужніх опонентів комуністичною риторикою, однак об'єктивно сприяв (із ним же можна бодай говорити! і це показують по телебаченню!! і за це, принаймні відразу, не садять!!!) подоланню панічного страху перед державною репресивною машиною СРСР.

Водночас уряд і далі продовжував приховувати правду про наслідки Чорнобильської катастрофи. Багато хто з острахом та надією — чи не скінчиться все це розпадом Союзу? — дивився на вірмено-азербайджанський конфлікт у Нагірному Карабасі, який поступово перетворювався в банальну різанину мирного населення воюючими сторонами.

Суспільство, розбившись на невеличкі групки за інтересами, гуртувалося на прокурених кухнях. Щільно зачинивши двері, відкривши воду і прикривши подушкою телефон (найпростіший, але не надто надійний захист від під- і прослуховування), активісти новостворюваних громадських організацій і просто причетні до недавніх репресій люди вели інтеліґентські балачки. Суспільство нуртувало і, здавалося, повітря згустилося настільки, що чимось це все-таки мало скінчитися. От лише чим?

Втім, усе сказане стосується, так би мовити, «благополучно»-посадової української інтеліґенції. У суспільстві ж було й чимало українських зеків, які вже встигли повернутися з таборів і активно включитися в процес легалізації національного політичного життя республіки. Так, ще 1987-го було створено «Український культурологічний клуб», який певний час проводив свої засідання в клубі «Ровесник» і був тоді найбільшою організованою опозиційною українською структурою в Києві, а, може, й у всій УРСР. Саме навколо УКК формувалося ядро активних опозиціонерів, які цілком у дусі часу вели активну культурологічну діяльність. Проте, на відміну від діячів офіційно-культурологічних, які, користуючись нагодою, почали активно заповнювати «білі плями» української літератури періоду «Розстріляного відродження», Сергій Набока, Євген Сверстюк та інші члени УКК основну увагу приділяли творчості письменників, ув'язнених чи витіснених із офіційного творчого життя в шістдесяті роки. Саме після одного з таких засідань, що відбулося на початку 1988-го й було присвячено творчості Василя Стуса, за вказівкою голови ідеологічного відділу ЦК УРСР Леоніда Кравчука Клуб позбавили можливости провадити свої засідання у великих