Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

Знов сусідам не спиться, подумав я спросоння. Я уявив, що я вдома. Вдома мені за сусідів два брати-фізики, які обожнюють працювати вночі. Десь о другій годині ночі у них закінчуються цигарки, і тоді вони залазять до мене в кімнату і починають нишпорити, стукаючи меблями і перелаюючись.

Я схопив подушку і пожбурив у порожнечу. Щось із шумом обрушилося, і стало тихо.

— Подушку поверніть, — сказав я, — і забирайтеся геть. Цигарки на столі.

Звук власного голосу розбудив мене остаточно. Я сів. Сумовито гавкали собаки, за стіною грізно хропіла стара. Я, нарешті, згадав, де знаходжуся. В кімнаті нікого не було. В сутінковому світлі я побачив на підлозі свою подушку та дрантя, що упало з вішака. Бабка голову відірве, подумав я і схопився. Підлога була холодна, і я переступив на постілки. Бабка перестала хропіти. Я завмер. Потріскували мостини, щось хрустіло й шелестіло в закутах. Бабка оглушливо свиснула і захропла знову. Я підняв подушку і кинув її на диван. Від дрантя тхнуло псиною. Вішак зірвався з гвіздка і висів боком. Я поправив його і взявся підбирати дрантя. Щойно я повісив останній салоп, як вішак обірвався і, шаркнувши по шпалерах, знову завис на одному гвіздку. Бабка перестала хропіти, і я облився холодним потом. Десь поблизу зарепетував півень. У суп тебе, подумав я з ненавистю. Стара за стіною заходилася крутитись, рипіли та клацали пружини. Я чекав, стоячи на одній нозі. У дворі хтось сказав тихенько: «Спати час, засиділись ми сьогодні з тобою». Голос був молодий, жіночий. «Спати то й спати, — озвався інший голос. Почулося протяжне позіхання. — Плескатись більше не будеш сьогодні?» — «Холодно щось. Давай спатоньки». Стало тихо. Бабка загарчала й забурчала, і я обережно повернувся на диван. Вранці встану раніше і все поправлю як слід…

Я ліг на правий бік, натягнув ковдру на вухо, заплющив очі і раптом зрозумів, що спати мені зовсім не хочеться — хочеться їсти. Ай-ай-ай, подумав я. Треба було терміново вживати заходів, і я їх ужив.

От, скажімо, система двох інтегральних рівнянь типу рівнянь зоряної статистики; обидві невідомі функції знаходяться під інтегралом. Розв’язувати, звісно, можна тільки чисельно, скажімо, на ТІГЕЛМі… Я згадав нашу ТІГЕЛМ. Панель керування кольору заварного крему. Женя кладе на цю панель газетний згорток і помаленьку його розгортає. «В тебе що?» — «У мене з сиром і ковбасою». З польською напівкопченою, кружальцями. «Ех ти, женитися треба! В мене котлети, з часничком, домашні. І солоний огірочок». Ні, два огірочки… Чотири котлети і для рівного рахунку чотири міцненькі солоні огірочки. І чотири шматки хліба з маслом…

Я відкинув ковдру і сів. Можливо, в машині що-небудь залишилося? Ні, все, що там було, я з’їв. Залишилася кухонна книга для Вальчиної мами, яка живе в Лежньові. Як це там… Соус пікан. Півсклянки оцту, дві цибулини… і перчик. Подається до м’ясних страв… Як зараз пам’ятаю: до маленьких біфштексів. От підлість, подумав я, це ж не просто до біфштексів, а до мале-е-еньких біфштексів. Я схопився і підбіг до вікна. В нічному повітрі виразно пахло мале-е-енькими біфштексами. Звідкись із надр підсвідомості спливло: «Подавалися йому звичні у трактирах страви, як-от: кислий капусняк, мізки з горошком, огірок солоний (я глитнув) і вічний листковий солодкий пиріжок…». Абстрагуватися б, подумав я і взяв книгу з підвіконня. Це був Олексій Толстой, «Похмурий ранок». Я відкрив навмання. «Махно, зламавши сардиновий ключ, витяг із кишені перламутровий ножик із півсотнею лез та ним продовжував орудувати, відкриваючи бляшанки з ананасами (кепські справи, подумав я), французьким паштетом, з омарами, від яких різко запахло по кімнаті».

Я обережно поклав книгу і підсів до столу на табуреті. У кімнаті раптом з’явився смачний різкий запах: мабуть, пахло омарами. Я взявся міркувати, чому я досі жодного разу не куштував омарів. Або, скажімо, устриць. У Діккенса всі їдять устриць, орудують складаними ножами, відрізають товсті скибки хліба, намащують маслом… Я нервово розгладжував скатертину. На ній виднілися невідіпрані плями. На ній багато і смачно їли. Їли омарів і мізки з горошком. Їли маленькі біфштекси з соусом пікан. Великі та середні біфштекси також їли. Сито віддувалися, задоволено цикали зубом… Віддуватися мені не було з чого, і я взявся цикати зубом.

Мабуть, я робив це голосно й голодно, бо стара за стінкою зарипіла ліжком, сердито забурмотіла, загримала чимось і несподівано увійшла до мене в кімнату. На ній була довга сіра сорочка, а в руках вона несла тарілку, і кімнатою одразу ж розійшовся справжній, а не фантастичний аромат їжі. Стара усміхалася. Вона поставила тарілку просто переді мною і солодко пробасила:

— Скуштуй-но, голубе, Олександре Івановичу. Скуштуй, чим Бог послав, зі мною переслав…

— Що ви, що ви, Наїно Київно, — забурмотів я, — навіщо ж було так турбувати себе…

Але в руці моїй уже звідкілясь узялась виделка з кістяною ручкою, і я взявся їсти, а бабка стояла поряд, кивала і примовляла:

— Їж, соколику, їж на здоров’ячко…

Я з’їв усе. Це була гаряча картопля з розтопленим маслом.

— Наїно Київно, — сказав я ревно, — ви мене урятували від голодної смерті.

— Поїв? — запитала Наїна Київна якось непривітно.

— Пречудово поїв. Величезне вам спасибі! Ви собі уявити не можете…

— Чого вже тут не уявити, — перебила вона вже зовсім роздратовано. — Поїв, питаю? То давай сюди тарілку… Тарілку, кажу, давай!

— Будь… будь ласка, — промовив я.

— «Будь ласка, будь ласка…». Годуй вас тут за будь ласка…

— Я можу заплатити, — сказав я, починаючи сердитися.

— «Заплатити, заплатити…» — Вона пішла до дверей. — А якщо за це й не платять зовсім? І нічого брехати було…

— Тобто, як це — брехати?

— А так ось і брехати! Сам казав, що цикати не будеш… — Вона замовкла і зникла за дверима.

«Чого це вона? — подумав я. Химерна якась бабка… Може, вона вішалку помітила?» Було чути, як вона рипить пружинами, перевертається на ліжку і невдоволено бурчить. Потім вона заспівала неголосно на якийсь варварський мотив: «Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись…» З вікна потягло нічним холодом. Я зіщулився, піднявся, щоб повернутись на диван, і раптом мене осінило, що двері перед сном я замикав. Я розгублено підійшов до дверей і простягнув руку, щоб перевірити клямку, та ледве пальці мої торкнулися холодного заліза, як усе попливло у мене перед очима. Виявилось, що я лежу на дивані, втупившись носом у подушку, і пальцями обмацую холодну колоду стіни.

Якийсь час я лежав, обмираючи, поки не усвідомив, що десь