Автор невідомий - Народні казки - Українські казки

— Оженився, та й жінки не маю. Відніс її змій у Золоті гори, Скляні двори. Чи ти не відаєш, де та земля?

А Місяць каже:

— Давай спершу поїмо, а тоді будемо думку гадати.

Та й посадив його за стіл вечеряти. А потім пішов Місяць і скликав усе своє птаство: сказали — не знають.

Довелося прощатися. Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів коло криниці спочивати. Аж дивиться — прийшов до тої криниці хлопець, син меншої сестри. Набрав хлопець води, а чоловік просить:

— Дай мені напитися.

Той дав. Чоловік напився і кинув до цебра[1] перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:

— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень.

Подивилася вона — її перстень.

— Іди приклич його сюди, — сказала вона синові.

Прийшов менший брат, а вона й каже:

— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце; він усе освічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?

— Треба його спитати. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік одразу, як прийде.

Приходить Сонце і каже:

— Чую, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Жінка поставила перед ним страву й питає:

— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, я б його спалив, якби середущий, я б його спалив, а якби менший, за великого гостя би прийняв.

Тоді вона й не криється:

— Та менший тут є.

— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.

— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ти скрізь світиш, то чи не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори?

— Сідай за стіл. Повечеряємо, а тоді я спитаю свого птаства. Може, воно знає.

Пішов Сонце питати своє птаство, а воно каже:

— Не знаємо. Але ззаду летить орел, він знає, де Золоті гори, Скляні двори.

Прилетів орел. Сонце каже:

— Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.

І сказав орел царевичу:

— Візьми два відра яловичого м'яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м'яса.

Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:

— Перелетіли ми річку?

— Ні ще.

Орел далі летить. І знову питає:

— Перелетіли ми річку?

— Перелетіли, — каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, і раптом бачить, що річки вони ще не перелетіли. Опинився він ще на цім боці. А коло самої річки б'ються хлопці.

— Хлопці, — питає царевич, — за що ви б'єтеся?

— За татове добро.

— А яке це добро?

— Це така палиця, що як нею махнеш, вода в річці розійдеться на боки. І така шапка, в якій тебе ніхто бачити не буде. І такі черевики, що можна йти по воді й мокрий не будеш. Отаке татове добро.

— Давайте, хлопці, я вас розсуджу, — каже царевич. — Дайте мені всі речі. Я вберуся в них, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий перший із вас спроможеться це добро дістати, тому воно і залишиться.

Почухали хлопці потилиці, віддали царевичу батьків спадок. А він річку перейшов, та їхнє добро не кинув, а пішов із ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.

Дістався він до Скляних дворів, аж бачить, що там грається малий хлопчик. То був його син. Царевич мав при собі золоте яблучко. Вийняв він його, дав дитині й сказав:

— Тримай і скажи мамі, що це від твого батька.

Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко й каже:

— Мамо, це від мого батька.

— А де ж він?

— Тут він був.

Жінка озирнулася — нема нікого. А царевич стояв у чарівній шапці, й того був невидимий.

— Покажися, де ти, — просить вона. Царевич скинув шапку, і жінка побачила його. Зраділа, обійняла, та й почали радитися, як змія подолати (його саме вдома не було).

Царевич каже жінці:

— Спитай змія, де його душа.

Жінка пообіцяла розпитати й швиденько заховала чоловіка. І саме вчасно — бо тут прилетів змій. Жінка дала вечеряти, а тоді ніби ненароком і питає його:

— Скажи, де твоя душа?

— Моя душа у віникові.

Узяла жінка віник, позолотила його і давай замітати. Бачить — нема душі у віникові. Знову питає вона змія:

— Скажи правду, де твоя душа?

— Моя душа в барана в рогах.

Позолотила вона баранові роги. Баран рогами буцався, позолота злетіла, а баранові хоч би що. Питає жінка знову:

— Скажи мені, як воно насправді: де твоя душа?

І розказав їй змій усе, як було:

— Є скеля, а в скелі — коза, а в козі — моя душа. Та коза виходить раз на день, шовкової трави хапне тричі й назад входить у скелю.

Розказала все це жінка своєму чоловікові, той зрадів. Узяв булаву, пішов до скелі й став чекати, коли ж коза вийде. Вийшла коза, хапнула три рази трави і втекла. Не встиг царевич її зловити. Так само було і на другий день. А на третій наловчився він — лиш коза вийшла, хапнула раз трави, а він махнув булавою і вбив її. Тут із кози вискакує заєць. Царевич убив і зайця. А із зайця вилітає качка. Пристрелив чоловік і качку. А з качки випадає яйце. Царевич підхопив яйце у руки, та й бачить: змій летить! Царевич із розмаху кинув яйце об землю, воно розбилося, і змій одразу сконав.

А царевич забрав свою жінку й сина, поїхав до палацу і жив з ними до кінця.

Казка про Лугая

Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, який дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка. Якось приходить до них одна баба та й каже:

— Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його.

Тато налаяв хлопця.