Автор невідомий - Народні казки - Українські казки

Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру за руку, вивів її і віддав Сонцеві за жінку. І як віддавав, зняв собі на пам'ять перстень.

Повставали старші брати — сестер нема, нема кому їсти варити. Розсердилися старші на меншого і давай його колошматити — чого, мовляв, дівчат заміж повіддавав? Образився найменший брат та й вирішив покинути їх, податися у мандри світом.

Ось іде він, іде, аж дивиться — граються хлопці палицями.

— Дозвольте, і я з вами буду гратися, — каже царевич.

Став він із ними гратися. А тут саме по дорозі баба нагодилася — йшла собі та несла дзбанки з водою. Найменший брат кинув палицю і — трісь! — влучив у дзбанки. Ті розлетілися на друзки, а баба спересердя каже:

— Аби ти тоді оженився, синку, коли Білу Челядину знайдеш!

Нічого робити — мусив наймолодший брат податися на пошуки Білої Челядини. Кого не зустріне, в усіх питає:

— Де знайти Білу Челядину?

Ніхто не знав. Аж якось трапився царевичу старий дідок, та й каже:

— Є в цім краю вербова долина. У ту долину Біла Челядина приходить щодня, щоб поспати опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл.

Знайшов царевич ту долину. Біла Челядина собі спала, а хлопець тим часом тихенько забрав рушницю, хорта й сокола. А тоді збудив дівчину:

— Уставай! — каже.

Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:

— Ти переміг. Я буду твоя жона.

І така була вона гарна, що у світі кращої не знайдеш!

Узяв царевич її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по чотири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений».

Але царевичу страх як цікаво було, що ж у тому хліві. Узяв він якось та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Подивився змій хижим оком і каже наймолодшому братові:

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби.

Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з'їв три хліби, повернулася до нього чверть сили, й лопнули три обручі.

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і чотири хліби.

Дав йому царевич штоф вина і чотири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з'їв чотири хліби, повернулася ще чверть сили і лопнуло п'ять обручів.

— Дай мені ще штоф і три хліби.

Той бере й дає. І як випив змій те вино, як з'їв той хліб, повернулася до нього вся сила, він надувся страшенно, і всі обручі полопали.

А Біла Челядина якраз поверталася додому. Змій здійнявся в небо, схопив жінку недалеко від хати й поніс далеко-далеко. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:

— Будеш мене шукати в Золотих горах, у Скляних дворах!

Нічого робити — йде царевич у ті Золоті гори, Скляні двори шукати, жінку свою визволяти.

Ішов-ішов, притомився і сів коло криниці спочити. Прийшла якась дівчина воду набирати. Дивиться чоловік — аж то дочка його старшої сестри. Попросив він води напитися, а як напився, то кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дочка додому й каже:

— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень.

Мати подивилася і впізнала свій перстень.

— Приклич того чоловіка сюди, — сказала мати.

Він прийшов, а сестра каже:

— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

— Оженився, та й жінки не маю, — каже брат. Зажурився він та й питає в сестри: — Твій чоловік — Вітер. Може, йому відомо, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?

— Спитай його. Але ж лягай зараз під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.

Щойно чоловік послухався і ліг під корито, як грюкнули двері — зайшов Вітер до хати.

— Ох, чую, прісна душа тут є! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Дала жінка йому їсти та й питає:

— Чоловіче, якби котрий мій брат з'явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, розвіяв би його на попіл. А якби менший, прийняв би його, як великого гостя.

Сестра далі веде:

— Менший тут.

— Ану, покажи його.

Вона показала, а Вітер каже:

— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

— Воно то так, Вітре, проте в мене вкрали жінку. Чи ж не відаєш ти, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?

А вітер каже:

— Не відаю. Але ж зажди — нехай добре повечеряємо, а тоді видно буде.

Посадив його Вітер за стіл та добре прийняв. І каже потім:

— Я йду спитаю своє птаство.

Скликав Вітер своє птаство і спитав. Сказали, що не знають.

Довелося прощатися. Дала сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів біля другої криниці спочити. Коли це приходить по воду дівчинка. Дивиться чоловік — аж то дочка середущої сестри.

— Дай мені напитися води, — попросив він. Дівчина дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.

Приходить дівчина додому та й каже:

— Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.

Мати подивилася і впізнала перстень.

— Іди поклич того чоловіка сюди.

Приходить брат.

— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

— Оженився, та жінки не маю. Змій вкрав її у мене. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ти не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік — Місяць, він скрізь світить. Спитай його, чи він не знає.

А сестра каже:

— Добре, але ти сховайся під корито, бо як він прийде, то спече тебе, не спитавши, хто такий.

Приходить додому Місяць.

— Чую, є у хаті прісна душа! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:

— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший — я б його спік, якби середущий, я б його спік, а якби менший, за великого гостя прийняв би.

А жінка каже:

— Та менший тут і є.

— Ану, покажися, — наказує Місяць.

Брат показався.

— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися.