Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

Я залишив їх удвох і повернувся до буфета.

Довгий час, хоч як намагався, я не міг почути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розібрати окремі слова, здебільшого лайку капітана.

Нарешті капітан закричав:

— Ні, ні, ні, ні! І кінець на цьому! Чуєш?

І потім знову:

— Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі! Це моє останнє слово.

Потім раптом почулася жахлива лайка її гуркіт. Стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху біг до дверей. Капітан гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики. У Чорного Пса з лівого плеча сочилася кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і, мабуть, розсік би його своїм страшним ударом на дві половини, коли б цьому не завадила велика вивіска «Адмірала Бенбоу». На вивісці внизу, на самій рамі, і досі можна бачити велику подряпину.

Цей удар поклав край сутичці.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побіг з такою дивовижною швидкістю, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан, немов збожеволівши, стояв і дивився на вивіску. Потім. провів кілька разів рукою по очах і повернувся в будинок.

— Джім, — звелів він, — рому!

Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою об стіл.

— Ви поранені! — скрикнув я.

— Рому! — повторив він. — Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку і забруднив кран діжки. Поки я прибирав та наповнював іншу склянку, в загальній кімнаті щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, який розтягся на підлозі на весь свій величезний зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, налякана галасом і бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він дихав голосно і важко. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров'ю.

— Ой лишенько, — скрикнула мати. — Що це за прокляття висить над нашим домом! А твій бідолашний батько, як на гріх, лежить хворий!

Ми не могли дати собі ради, як допомогти капітанові, і були певні, що незнайомий смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому і намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й сильні щелепи стиснуті мов залізні.

На наше щастя, двері розчинилися й увійшов лікар Лайвсі, який приїхав одвідати мого батька.

— О лікарю! — вигукнули ми. — Що нам робити? Куди він поранений?

— Поранений? Одгуляв він своє! — сказав лікар. — Він не більше поранений, ніж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, якщо можете, не кажіть йому про це. Нічого не вдієш, я мушу зробити все, щоб врятувати йому тричі непотрібне життя. Джім, принеси мені таз.

Коли я повернувся з тазом, лікар закачав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай здійсняться мрії Біллі Бонса» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки.

Біля самого плеча було намальовано шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, здалося мені, було зроблено із справжнім знанням справи.

— Пророча картинка, — зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. — А тепер, містер Біллі Бонс, якщо вас справді так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джім, — звернувся він до мене, — ти не боїшся крові?

— Ні, сер, — відповів я.

— Гаразд, — сказав лікар. — Тоді потримай таз.

Він узяв ланцет і відкрив вену.

Багато витекло в капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він пізнав лікаря і насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, пробуючи підвестися, закричав:

— Де Чорний Пес?

— Нема тут ніякого пса, крім вас самого, — сказав лікар. — Ви дуже багато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, і, хоч мені й не хотілося цього робити, довелося витягати вас із домовини. А тепер, містер Бонс…

— Я не Бонс, — перебив капітан.

— Мені байдуже, — відповів лікар. — У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім'я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб'є вас, але ж коли ви вип'єте одну, то за нею піде друга і третя. Ручуся своєю перукою, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в біблії… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашої постелі.

З великими труднощами витягли ми капітана нагору і поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби він знепритомнів.

— Отже, майте на увазі, — промовив лікар, — я кажу, вам по совісті: слово «ром» і слово «смерть» для вас означають одне й те саме.

Сказавши це, він узяв мене за руку й пішов оглянути мого батька.

— Дрібниці, — сказав він, як тільки зачинилися двері. — Я випустив йому досить крові, і він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в постелі, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару йому не перенести.

Розділ ІІІ

ЧОРНА МІТКА

Опівдні я приніс капіталові холодного питва та ліки. Він лежав нерухомо в тій самій позі, як ми його залишили, тільки трохи підвівшись; здавалося, він був слабий і водночас дуже збуджений.

— Джім, — сказав він, — тільки ти тут чогось вартий. Ти знаєш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, мені таки погано, і всі покинули мене! Джім, ти ж принесеш мені чарочку рому, принесеш, хлопчику?

— Лікар… — почав було я.

Але він люто, хоч і слабким голосом, почав лаяти лікаря.

— Всі лікарі — швабри! — сказав він. — А цей ваш лікар, ну хіба ж він знає моряків? Я бував у місцях, де пече, мов у гарячій смолі, де люди так і падали від Жовтого Джека[8], а землетруси розгойдували грішну землю, неначе морську хвилю. Що твій лікар знає про ці краї? Я жив тільки ромом, так, ромом, кажу тобі! Він був мені м’ясом і водою, він заміняв мені товариша й дружину. І коли я зараз