Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

таємничі події, що, нарешті, звільнили нас від капітана, але не звільнили, як побачите самі, від його клопітних справ.

Була жорстока холодна зима з тривалими суворими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Клопотатися про корчму доводилось моїй матері й мені. Ми були дуже зайняті і звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.

Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Бухта посивіла від інею. Хвилі м'яко хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням верхівок горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше ніж звичайно і вийшов на берег з кортиком під полою старої синьої куртки, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з уст у нього вилітала пара і клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як злісно він фиркнув, зникаючи за великою скелею, — так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з лікарем Лайвсі.

Мати забарилася нагорі, біля батька. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати ввійшов чоловік, якого я ніколи доти не бачив.

Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче було змазане салом. На лівій руці в нього бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками — і одноногими, й двоногими — і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому відчув.

Я спитав його, чим можу служити. Він попросив собі рому. Я вже збирався вийти 8 кімнати, щоб виконати його наказ, але він сів за стіл і кивнув мені, щоб я підійшов ближче. Я зупинився, тримаючи салфетку в руці.

— Підійди, синку, — сказав він. — Підійди ближче.

Я ступив крок уперед.

— Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? — запитав він, посміхаючись.

Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі і що стіл накритий для нашого постояльця, якого ми звемо капітаном.

— Ну що ж, — сказав він, — мого товариша, штурмана Біллі, теж можна називати капітаном. Це справи не міняє. У нього шрам на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є шрам на щоці… І шрам у нього саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи дома зараз мій штурман Біллі?

Я відповів, що він пішов прогулятись.

— А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.

— Ах, — сказав незнайомий, — мій друг Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.

Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що треба робити за таких обставин. Незнайомий пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що підстерігає мишу. Коли я спробував вийти на дорогу, він негайно наказав мені повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї, ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, — напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.

— У мене є синок, — сказав він, — і ви схожі, мов дві цеглини. Він — гордість мого батьківського серця. Але для хлопців основне — дисципліна, так, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллі, тебе не треба було б гукати двічі. Е, ні! Біллі не повторював двічі своїх наказів. У нього були зовсім інші порядки… А ось і він іде, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його боже! Давай повернемося до вітальні, синку, і сховаємося за дверима, щоб зробити Біллі маленький сюрприз, благослови його боже!

З цими словами незнайомий потяг мене до вітальні й поставив за собою в кутку, щоб ми були обидва сховані за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити. Та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомий і сам боїться. Він хапався за рукоятку свого кортика і совав лезо в піхвах. Увесь час він ковтав слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.

Нарешті до кімнати ввалився капітан, грюкнув дверима і, не оглядаючись, попрямував до стелу, де на нього чекав сніданок.

— Біллі! — гукнув незнайомий, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.

Капітан швидко обернувся і став лицем до нас. Увесь загар одразу зник з його обличчя, навіть ніс його став синій. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось іще гірше, коли тільки може бути щось гірше. І, слово честі, мені навіть гірко було дивитися на нього, так він одразу постарів і змарнів.

— Пізнаєш мене, Біллі? Ну, як же ти можеш не пізнати свого давнього корабельного товариша, Біллі! — сказав незнайомий.

Капітан тяжко зітхнув.

— Чорний Пес! — промовив він нарешті.

— А хто ж іще? — відгукнувся незнайомий, підбадьорюючись. — Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмірал Бенбоу» побачитися з своїм давнім корабельним товаришем Біллі! Ах, Біллі, Біллі, скільки часу вже минуло відтоді, як я втратив свої два пазури, — вигукнув він, витягуючи вперед свою понівечену руку.

— Ну гаразд, — сказав капітан. — Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

— Пізнаю тебе, Біллі, — відповів Чорний Пес. — Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп'я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, і поговоримо одверто, як давні товариші.

Коли я повернувся з ромом, вони вже сиділи один проти одного за столом, приготованим для капітана.

Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм давнім товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити.

Він наказав мені йти геть і залишити двері розчиненими навстіж.

— Щоб ти, синку, не підглядав у