Роджер Желязни - Знак Єдинорога

але страж був надзвичайно яскравий. Зайва обережність ніколи не зашкодить. Про всяк випадок я взяв і пістолет. У мене було передчуття, що користі від нього там не буде. Так воно і вийшло. Але поки не спробуєш, не дізнаєшся.

Попрощався я лише з іншим ударником, та й то тому, що перед від'їздом віддав йому свою установку. Я знав, що у нього вона буде в повному порядку.

Потім я попрямував в ангар, підготував свій планер, злетів і спіймав відповідний потік. Мені подобався такий спосіб подорожі.

Не знаю, чи літав ти коли-небудь через Відображення? Ну гаразд, я летів над морем до тих пір, поки земля не перетворилася в тонку смужку на півночі. Потім води піді мною стали кобальтово-синіми, здибилися і почали трясти виблискуючими бородами. Я повернув. Я мчав у темніючому небі до землі над самими хвилями. Коли я повернувся до гирла річки, Тексорамі зник, і на його місці потяглися великі болота. Я летів уздовж ріки, перетинаючи все нові її звивини. Пристані, дороги, транспорт — все зникло. Дерева були дуже високими. На заході зібралися рожево-перлові з жовтим хмари. Сонце з оранжевого стало червоним, майже жовтим. Хитаєш головою? Сонцем я розплачувався за міста. Коли я поспішаю, то уникаю людей, йду шляхом стихій. На такій висоті все штучне відволікає. Відтінки і властивості стають для мене всім. Це я і мав на увазі, коли говорив, що летіти через Відображення — зовсім не те, що подорожувати по землі.

Так от, я мчав на захід до тих пір, поки ліси не перейшли в степи. Їх зелень швидко потьмяніла, покрилася бурими, рудуватими, жовтими плямами, потім стала світлою і якоюсь пухкою. Ціною за це була гроза. Я летів до тих пір, поки поруч зі мною не стали бити блискавки, а пориви вітру не стали занадто сильними для маленького планера. Тут я швидко зменшив швидкість, але в результаті піді мною з'явилася зелень. Я знов перетворив землю внизу в пустелю, застиглу і горбисту. І все ж, коли я вирвався з грози, жовте сонце світило мені прямо в спину. Потім сонце зіщулилося, хмарні пасма проносилися по його диску, поступово стираючи його. Прямий шлях завів мене занадто далеко від Амбера. Давненько я сюди не забирався.

Сонце зникло, але було ясно, як і колись. Світло і моторошно, наче всі сторони світу зникли. Очі обманювали мене, спотворюючи перспективу. Я спустився нижче, обмеживши поле зору. Незабаром показалися великі скелі, і я взявся шукати в уяві знайомі обриси. Поступово вони з'явилися.

Зробити так, щоб все текло і перемішувалося, тут було легше, але фізично дуже неприємно. Управляти планером стало ще складніше. Я спустився нижче, ніж хотів і трохи не врізався в скелю. Нарешті, все оповило димом і полум'я затанцювало майже так, як я пам'ятав — безладно з'являючись тут і там з ущелин, ям, зяючих печер. Кольори стали незвичайними. Це я теж запам'ятав. Потім і скелі прийшли в рух. Вони пливли, немов човни, без керма туди, звідки з'являються веселки.

До цього часу повітряні потоки посходили з розуму: один сходив за іншим, немов фонтани. Я боровся з ними, як міг, але було ясно, що в цьому Відображенні на такій висоті мені довго не втриматись. Я піднявся трохи вище, забувши на деякийчас про все, і спробував вирівняти планер. Коли я знову подивився вниз, мені здалося, що я на гонках чорних айсбергів. Скелі мчали, стикаючись, задкували, знову вдарялися одна об одну, крутилися на місці, закладали віражі, прослизали одна повз іншу. Тут мене почало шпурляти вниз і вгору, і я побачив, що розпірка не витримала. Я в останній раз підштовхнув Відображення і знову глянув униз. Вдалині показалася вежа. Біля її основи щось виблискувало яскравіше льоду і алюмінію.

З останнім ривком я дістався до місця. Тільки я про це подумав, як вітри зовсім зірвалися з ланцюга. Луснули відразу кілька тросів, і я почав знижуватися зі швидкістю тріски у водоспаді. Я підняв ніс планера. Він нісся над самою землею, немов дикий звір. Я вчасно побачив, куди ми прямуємо, і в останній момент вистрибнув. Один з бродячих монолітів стер мій бідний планер в порошок. Це засмутило мене куди більше, ніж усі мої шишки, синці та подряпини разом узяті.

Тут мені довелося взяти ноги в руки, тому що на мене нісся пагорб. Ми обидва згорнули і на щастя, в різні боки. Я поняття не мав, що рухає скелями, і спочатку не побачив в їх суєті ніякої закономірності. Грунт під ногами був то просто теплим, то майже розпеченим. Разом з димом і язиками полум'я з численних отворів виривалися смердючі гази. Я поспішив до башти, мимоволі то й діло петляючи.

Я йшов довго. Скільки саме я не знав. Годинника у мене не було. Поступово я став помічати цікаві закономірності. По-перше, великі скелі рухалися швидше, ніж маленькі. По-друге, вони крутилися одна навколо іншої, та навколо третьої і так далі, без кінця. Великі скелі крутилися навколо маленьких і ні на секунду не зупинялися. Цілком може бути, що первинним елементом була якась порошинка або молекула. Не знаю, де вона перебувала — ні часу, ні бажання шукати центр цієї каруселі у мене не було. Але все це я намотав на вус і ухитрився заздалегідь передбачити кілька зіткнень.

І ось до Чорної Вежі Чайльд Рендом йде… з мечем в одній руці і з пістолетом в інший. Окуляри бовталися у мене на шиї. У цьому диму, при божевільному світлі я не збирався надягати їх до тих пір, поки не стане зовсім туго.

Не знаю чому, але скелі не наближалися до башти. Здалеку здавалося, що вона побудована на пагорбі, але коли я підійшов ближче, то зрозумів, що скелі вирили перед нею величезний рів. З мого боку не було видно, стоїть вежа на острові чи півострові.

Я проскочив крізь дим і купи каміння, проскакуючи між язиками полум'я, що виривалися з тріщин і ям. Нарешті, я виліз по схилу. Не доходячи до вершини, я на кілька секунд зупинився, перевів дух і одягнув окуляри. Приготувавшись, я вискочив на площадку і припав до землі.

Так, окуляри діяли. І звір чекав.

Ох, і страшний же він був! Особливо тому, що в чудовиську було щось навіть красиве. Зміїний тулуб завбільшки з бочку, голова немов молот, щелепи-обценьки, що звужуються до морди. Світлі-світлі ледь зелені очі. І все прозоре, як скло, дуже тонкі, ледь помітні лінії