Роджер Желязни - Знак Єдинорога

я мало не кожного дня літав. Відмінне було життя! Ночами я безперервно тарабанив у підвальчику біля річки, де стіни потіли не менше відвідувачів, і дим плавав навколо ліхтарів, немов струмені молока. Закінчу грати, йду розважатись. Зазвичай це була жінка або карти на весь залишок ночі. Чортів Ерік! Знову згадав… ти знаєш, він одного разу заявив, що я пересмикую карти! Карти — це єдина річ, де я ніколи не махлював. Гра — справа серйозна. Просто я хороший гравець, та й везе мені. На відміну від Еріка. Він був кращим майже у всьому, і навіть сам собі не міг зізнатися, що де в чому інші сильніші за нього. Якщо ти весь час перемагаєш його, значить ти шахраював. Одного вечора, він трохи в бійку не поліз з цього приводу. Могло погано скінчитися, але Жерар і Каїн зам'яли справу. Треба віддати належне Каїнові. Того разу він встав на мою сторону. Бідолаха… Яка мерзенна смерть, а? Горло… Ну лади, гуляю я в Тексорамі, займаюся музикою і дівчатами, виграю в карти і ношуся по небу. Пальми і квітуча по ночах жовта фіоль. Добрі портові запахи-прянощі, кава, дьоготь, сіль і все таке інше… Дворяни, купці і селяни — такі ж самі, що майже всюди. Моряки і різноманітні мандрівники з'являються і зникають. Люди на зразок мене, ні у що особливо не потикаються. По-справжньому. З рештою я майже не спілкувався. Зрідка щось подібне до вітальних листівок через Карти і все. Я майже не думав про Амбер. Все змінилося в одну ніч. У мене в руках був Великий шолом, і хлопець навпроти мене ніяк не міг вирішити, блефую я чи ні.

У цей момент зі мною заговорив бубновий валет.

Так, з цього все і почалося. Я і так був як п'яний. Ми тільки що зіграли парочку досить гарячих партій і я ще не охолов. Та й фізично я дуже втомився: весь день літав, вночі невиспався. Потім я вирішив, що через наш сімейний картковий фокус таке могло відбуватися, якщо хтось викликав мене, а у мене в руках були будь-які карти, навіть звичайні гральні. Само собою, зазвичай ми обходилися без допомоги Карт, якщо тільки самі не викликаємо когось. Напевно, моя підсвідомість, яка в цей час вирвалося в мене на свободу, ухопилася за звичний реквізит, хоча пізніше у мене з'явилися причини сумніватися, не знаю вже, що там було насправді.

Валет сказав: «Рендом». Потім його обличчя затуманилось і він додав: «Допоможи мені». До цього часу я почав смутно здогадуватися, хто це. Зв'язок був дуже слабким. Потім обличчя виникло знову і я зрозумів, що не помилився. Це був Бранд. Виглядав він просто жахливо. Мені здалося, що він був до чогось прикутий або прив'язаний. «Допоможи мені», — знову промовив він. — Я слухаю, — відповів я. — Що трапилося?

— … В полоні, — сказав він і ще щось додав. Я не зміг розібрати що.

— Де? — Запитав я.

Він похитав головою.

— Не можу допомогти тобі. Не маю карт, та й я занадто слабкий. Тобі доведеться йти в обхід, довгим шляхом.

Я не запитав, як він зміг мене викликати без моєї Карти. Важливо було дізнатися, де він. Я запитав, як його знайти.

— Дивися уважно, — відповів він. — Запам'ятовуй кожну дрібницю. Швидше за все, я зможу показати тобі це лише один раз. І прихопи зброю.

І тут я побачив пейзаж за його плечима. Через вікно або парапет — я так і не зрозумів. Це було дуже далеко від Амбера. І Відображення божеволіли. Не хотів би я забратися туди. Щось то різке, то мінливих кольорів. Вогняне. День, але сонця в небі не було. Скелі, що ковзали по землі, немов вітрильні кораблі. Бранд був в якійсь башті, яка здавалася крихітною нерухомою точкою в цьому постійно мінливому пейзажі. Я запам'ятав, що навколо основи вежі обвилося щось сяюче, воно немов складалося з призм. Я вирішив. що це сторож. Істота блищала так, що неможливо було визначити її форму чи справжні розміри. І тут же все згасло. Миттєво. І я знову дивився на валета бубон, і хлопець навпроти мене не знав, чи то розізлитися на мене за довгу паузу, чи то вирішити, що мені раптом стало погано.

Я зірвав банк і пішов додому. Розтягнувшись у ліжку, я курив і думав. Коли я відбув з Амбера, Бранд був ще там. Але коли я справлявся про нього, то ніхто поняття не мав, де його чорти носять. На нього накотив черговий напад меланхолії і одного разу він зірвався з місця і поїхав. І все. І ніяких звісток від нього, ні для нього. Він не виходив на зв'язок і нікому не відповідав. Я постарався обміркувати становище з усіх боків. Він був розумний. З біса розумний. Можливо навіть, розумніший за всіх в сім'ї. Він потрапив у біду і викликав мене. Наші герої, Ерік і Жерар, можливо, з радістю пустилися б на пошуки пригод. Каїн міг би піти з цікавості, Джуліан, щоб показати батькові, що він кращий за всіх нас. Правда, Бранд міг би викликати самого батька. Це було б простіше всього. Вже батько би щось придумав. Але він викликав мене. Чому?

Мені спало на думку, що хтось із нас міг підстроїти нашому Бранду пастку. Скажімо, якщо батько став виділяти його… ну, далі сам розумієш. Усунути загрозу… А зв'яжися він з батьком, виглядати йому слабаком.

Тому я вирішив не кликати нікого на допомогу, хоча в перший момент подумав про це. Він викликав тільки мене, і цілком можливо, що якщо я дам про це знати кому-небудь в Амбері, то тим самим переріжу йому горлянку. А яка мені від усього цього вигода?

Якщо справа стосувалася трону, і Бранд насправді потрапив в фавор до батька, то зовсім не завадить залишити у нього приємні враження від себе. А якщо ні… Всяке може трапитися… Та й цікаво мені було, як це він зумів зв'язатися зі мною і ухитрився при цьому обійтися без Карт. Можна сказати, що я спробував врятувати його сам один саме з цікавості.

Я струсив пил зі своїх Карт і спробував викликати його. Сам розумієш, відповіді не було. Я гарненько виспався, а вранці спробував ще один раз. Знову нічого. Ну й добре, далі чекати не було сенсу.

Я почистив меч, гарненько поїв і трохи тепліше одягнувся. Ще я прихопив чорні окуляри-поляроїди. Я не знав, як вони там будуть діяти,