Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

після двадцять четвертого травня в будинку не розводили вогню. Їсти готували на невеликій нафтовій плиті на задньому ганку. Травень міг бути морозним, а жовтень крижаним, але місіс Фредерік керувалася не погодою, а календарем. Щойно двадцять першого жовтня запалювали кухонну плиту і починали щовечора топити піч у вітальні. Подейкували, що Фредерік Стірлінг застудився і помер у перший рік життя Валансі, бо місіс Фредерік не дозволила запалити в грубці двадцятого жовтня. Наступного дня вона це зробила — але для Фредеріка Стірлінга вже було на день запізно.

Валансі зняла і поклала в шафу нічну сорочку з грубої, невибіленої бавовни, з високим коміром і довгими, вузькими рукавами. Тоді вдягла спідню білизну такого ж типу, сукенку з коричневого полотна, грубі чорні панчохи і черевики на гумовій підошві. Останніми часами вона набрала звичаю причісуватися при завішеному вікні, дивлячись у притінене дзеркало. Так риси її обличчя виглядали м’якше. Однак цього ранку вона підняла штори до самого верху і стала перед всіяним плямами, наче у проказі, дзеркалом, щоб побачити себе такою, якою її бачили інші.

Результат був радше невтішним. Інша річ, що й для красунь це різке немилосердне освітлення було б нелегким випробуванням. Валансі побачила пряме чорне волосся, коротке й тонке, без блиску, хоча вона щовечора проводила по ньому щіткою сто разів, не більше й не менше, і ретельно втирала на ніч Бальзам Редферна Для Волосся — цього колючого ранку воно виглядало ще більш тьмяним, аніж зазвичай; гарні рівні темні брови; ніс, який видався їй надто малим навіть для цього дрібного, трикутного безбарвного обличчя; малий блідий ротик, завжди трішки розхилений так, що видно було білі зубки; никлу плоскогруду фігурку трохи нижче середнього зросту. Валансі вдалося уникнути родинних виступаючих вилиць, а її темно-карі очі, надто м’які, надто оксамитні, щоб здаватися чорними, були ледь скісними, майже по-східному. Коли не рахувати очей, не була ні красунею, ні потворою, от попросту ніякою, — так підсумувала вона з гіркотою. Як різко у цьому нещадному світлі виступають зморшки довкола очей та губ! І ніколи ще її вузьке бліде обличчя не видавалося таким вузьким і таким блідим.

Волосся вона уклала в стилі помпадур. Помпадур давно вже перестала бути модною, але вважалася такою, коли Валансі вперше зробила собі зачіску, піднявши волосся вгору. Тітка Веллінгтон вирішила тоді, що вона завжди повинна причісуватися саме так.

— Це ЄДИНЕ, що тобі личить. Твоє обличчя надто мале, отож ти МУСИШ побільшувати його завдяки ефекту помпадур, — заявила тітка Веллінгтон, яка завше виголошувала банальності наче незглибимо важливі істини.

Валансі хотіла опустити волосся нижче, на чоло, закривши пишними пасмами вуха, як це робила Олів. Але диктат тітки Веллінгтон так діяв на неї, що вона не сміла поміняти стиль зачіски. Ах, скільки ж було таких речей, що їх Валансі не сміла зробити!

— Все своє життя я чогось боялася, — гірко подумала вона. З найраннішого дитинства, коли вона панічно боялася великого чорного ведмедя, котрий, як запевняла кузина Стіклс, жив у комірчині під сходами.

— І завжди так буде, я знаю. Нічого не можу з собою вдіяти, я навіть не уявляю, як це — жити не боячись чогось.

Боялася гніву своєї матері, боялася образити дядька Бенджаміна, боялася стати мішенню зневажливих реплік тітки Веллінгтон, боялася дзюгання тітки Ізабель, боялася осуду дядька Джеймса, боялася порушити родинні правила й пересуди, боялася сказати, що думає насправді, боялася убозтва на старість. Страх-страх-страх, — вона ніколи не уміла втекти від нього. Він в’язав її, наче павутина зі сталі. Лише у Блакитному Замку вона знаходила тимчасове визволення. Але сьогодні вранці Валансі не могла повірити, що колись його мала. Вона вже його не відшукає. Двадцять дев’ять років, неодружена, небажана, що у ній спільного з феєю — володаркою Блакитного Замку? Слід назавжди викинути з життя це дитяче безглуздя і відверто глянути правді в очі.

Вона відвернулася від неприятельського дзеркала і виглянула крізь вікно. Непривабливість побаченого вразила її як удар: перекошений паркан, на сусідньому подвір’ї — напівзруйнований старий пересувний магазин, обклеєний ядуче кольоровими рекламними плакатами, трохи далі — брудна залізнична станція, де навіть у такий ранній час тинялися якісь страхолюдні волоцюги. Під зливою це виглядало ще гірше, ніж зазвичай, особливо ж та ненависна реклама: «Зберігайте вигляд дівчинки-школярки». Валансі ЗБЕРЕГЛА вигляд дівчинки-школярки[5]. Це було жахливо. Ніде ні проблиску краси, — «як у моєму житті», — сумно подумала Валансі. Її приступ розпачу минув і вона покірно, як завжди, змирилася з дійсністю. Вона належала до тих, кого життя завжди оминає — і цьому факту не було альтернативи.

У такому настрої Валансі зійшла до сніданку.

РОЗДІЛ III

Сніданок завжди був однаковим. Вівсяна каша, якої Валансі терпіти не могла, підсмажена скибка хліба та чай з ложечкою мармеладу. Місіс Фредерік вважала дві ложечки надмірністю, але для Валансі це було байдуже — мармелад вона теж ненавиділа. Холодна і похмура вітальня була ще холоднішою і похмурішою, ніж зазвичай, дощ стікав по шибках, покійні Стірлінги у широких, ширших за портрети золочених рамах, сердито споглядали зі стін. І все ж кузина Стіклс повіншувала Валансі й побажала їй «ще багато таких днів».

— Сядь рівніше, Досс, — ото й усе, що сказала мати.

Валансі сіла рівніше. Вони з матір’ю та кузиною Стіклс порозмовляли про те, що й завжди. Валансі ніколи не задумувалася, що сталося б, якби вони почали розмовляти про щось інше. Знала й так. Тому ніколи цього не робила.

Місіс Фредерік була ображена на Провидіння, яке зіслало дощ у той день, коли їй хотілося піти на пікнік. Тому з’їла сніданок у похмурому мовчанні, за яке Валансі була їй щиро вдячна. Але Крістін Стіклс пискливо скаржилася геть на все — на погоду, на те, що в коморі капає, на ціну вівсянки та масла, — Валансі одразу ж відчула, що надто щедро намастила хліб маслом, — а ще на епідемію свинки у Дірвуді.

— Досс обов’язково цього набереться, — пророкувала вона.

— Досс не повинна ходити туди, де можна набратися свинки, — коротко відповіла місіс Фредерік.

У Валансі ніколи не було ні свинки, ні кашлюку, ні вітрянки, ні кору, і взагалі нічого, чого можна було набратися. Нічого, окрім жахливих застуд щозими. Застуди Досс перейшли в легенди і були чимось типу сімейної традиції. Не було, здається, сили, яка перешкодила б їй застуджуватись. Місіс Фредерік і кузина Стіклс боролися як герої. Якоїсь зими вони від листопада до червня тримали Валансі у теплій вітальні, навіть до церкви її не випускали,