Андрій Анатолійович Кокотюха - Полювання на Золотий кубок

— Якщо та твоя штука справді містить хоча б якусь частину золота, я знайду, кому продати. Є в мене певні люди. Навіть колекціонери. Для них подібні речі — що тобі цукерка.

— Тьху! Ненавиджу цукерки! Від них зуби болять і псуються, потім до зубного лікаря йди. А зубні лікарі — така, скажу тобі, гидота…

— Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лікарів?

Тут Максим, притиснутий кремезним Денисом до стіни, спробував поворушитися і стати зручніше. Черненко присік цю спробу, прошипівши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!»

— То ми домовимося? — запопадливо спитав тим часом молодший голос.

— Не знаю, чуваку. Борги ваші ростуть з кожним днем…

— Ще два дні! Прошу тебе — почекай ще два дні! Потім його привезуть сюди, до школи — і все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять у якомусь кабінеті. Я навіть здогадуюся, де. Забрати його звідси — справа двох секунд. Максимум — трьох. Коротше, на раз-два-три…

— Чотири-п'ять-шість! — передражнив його старший. — Від чотирьох до шести років тюрми, якщо спіймають. Ну, може, на перший раз і пожаліють, враховуючи твої, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тільки не думай, я і з тюрми дістану. Скільки будете сидіти, стільки часу проценти капати будуть. А це що означає?

— Що? — тупо перепитав молодший.

— Капшо! — знову передражнив старший. — Коли тебе випустять на волю з чистою совістю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!

— Дядю Костю, я не хочу в тюрму! — перелякано заскиглив молодший.

Денисові від цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не має права.

— Гадаєш, я хочу, аби вас злапали і засудили? — заспокоїв невідомий дядя Костя. — Зараз ви мені винні… сам знаєш, скільки. Коли вийдете, будете винні в десять разів більше. І ті гроші я точно не отримаю. У вас, голодранці, їх просто не буде. Ну, а ці гроші, про які ми ниньки товчемо, ви ще в змозі знайти і повернути. Тому, — хлопці в душовій почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув співбесідника по плечу, — біс із вами, чекатиму ще кілька днів. Тим паче, що ідея твоя реальна. Все, йти мені треба, справи.

Швидкі кроки. Гупнули двері. Запала тиша.

Глава 7

Бабусина Хата

Денисові здалося, що після того, як ці двоє невідомих вийшли з роздягалки, минула щонайменше година.

Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звідти десь хвилин тридцять. Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили двері й вислизнули зі свого сховку, наручний Максимів годинник показував, що і перегони шкільними коридорами, і хованки в роздягалці, й загадкова зустріч двох невідомих змовників — усе це разом забрало всього двадцять п'ять хвилин.

— Ну? — запитав Білан у Черненка. — Хто це був і що це було?

— А я звідки знаю? — визвірився на нього Денис. — Ясне діло, що діло темне і не зовсім чисте. Але не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти.

Максим відступив від Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях.

— Цікаво, цікаво. Який це я «такий» і з ким ти хочеш про все це поговорити?

Денис зловив себе на думці — він сам ще не знає, з ким і про що хоче і буде говорити. Відчувши його розгубленість, Білан швидко оволодів ситуацією.

— Отож, слухай мене уважно. Пропозиція така: зараз ми все це швидко домиємо, беремо манатки і йдемо до мене. Там тихо, спокійно, є де поговорити і подумати.

— Куди це до тебе? — підозріло поцікавився Денис. — Додому? А старі твої нас не того?

— Ну, не такі вже мої батьки і старі, — посміхнувся Максим. — І зовсім вони нас не «того». Тільки туди, де я живу, ми не підемо.

— Ти ж казав — до тебе…

— Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.

Нічого більше не пояснюючи несподіваному товаришеві, Білик першим повернувся до класу. Черненко потупцяв за ним, нічого не розуміючи, але змушено визнаючи: голова в цього слизняка варить краще, ніж у нього. А тут без розумної голови не розібратися. Тому він мовчки сходив по воду, далі вони по черзі так-сяк розмазали її шваброю по підлозі, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, підхопили наплічники, забрали куртки з гардеробу і вийшли зі школи.

Обоє жили тут же, на Чоколівці. Ось лише Максим був корінним киянином, а родина Черненків переїхала до Києва років десять тому. Двійнята Коля і Оля, брат і сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам'ятав свого життя в містечку, де народився і куди його регулярно вивозили на літо до бабусі. Тільки час від часу згадував незрозумілі поки що розмови батьків про силу-силенну всього, що довелося для переїзду в столицю продати… Але щось невловиме не давало йому повністю відчувати себе частиною великого міста, в якому Максим Білан чувся, мов риба у воді.

По дорозі виявилося, що хлопці навіть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадів цьому відкриттю. Тоді як Денисові було глибоко по барабану, де живе його однокласник. Він приятелював з іншими хлопцями, хоча б із тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих дітей, яким Черненко вважав Білика, повинна бути своя компанія.

Тим не менше, Максим усе ж здивував Дениса. Пройшовши повз свій будинок, він провів супутника дворами і вивів до звичайної багатоповерхівки в глибині вулиці. Легко впоравшись із кодом на дверях під'їзду, він кивком пропустив Черненка вперед. Вони підійшли до ліфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нічого не сталося.

— Не полагодили ще, — приречено зітхнув він. — Так уже тиждень. Нічого, нам тільки на четвертий поверх.

Мовчки піднялися пішки на четвертий і зупинилися біля важких дерев'яних дверей квартири з номером 20. Максим дістав із кишені зв'язку ключів, вибрав потрібний і, відчинивши спершу верхній, а тоді нижній замки, потягнув на себе двері і театральним жестом запросив Дениса:

— Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиної Хати!

Черненкові не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та він вирішив проковтнути це і зайшов усередину. Гм, нічого особливого. Хата як хата. Одна кімната. Меблі як меблі. Телевізор на тумбочці в кутку, в іншому кутку — стіл із комп'ютером. У заскленій рамці велике фото якоїсь ошатної старої жінки.

— Це — моя бабуся, — перехопив погляд гостя Максим. — Вона померла два роки тому. Жила тут, заповіла цю хату мені. Коли я закінчу школу,