Герман Брох - Смерть Верґілія

гостем, о, туга людини… Саме до цього завжди він прозірливо і дослухався, цим прозірливо дихав, прозірливо мислив, і його слух, його подих і думка вливались у потік уселенського світла, в недосяжні знання про всесвіт, у повік недосяжне наближення до його нескінченности, ба навіть до початку її, тож простягнена в тузі рука не важиться навіть його торкнутись. І все ж таки це, попри все, було вже наближення, невідворотне наближення, і думка його була мов той насторожений подих, що сторожко наслухає подвійну безодню сфер Посейдона й Вулкана, водно поєднаних, бо над обома тими сферами височіло склепіння небес Юпітера. Розлого й привільно ллється потік присмеркового світла — привільно, як подих, як води, що омивають кіль кожного судна; лине потік всередині і зовні, лине потік душі, переливаючи подих із поцейбічного у потойбічне, з потойбічного у поцейбічне; розчахнута брама знання, і немає, ніколи не буде самого знання, але є вже його передчування, є передчування початку, передчування шляху, непевне передчування непевної подорожі. Попереду на носі судна заспівав раб-музикант; хлопця, либонь, товариство покликало, яке там зібралось і гамір якого поглинала вечірня тиша; виходить, їх теж пойняло там передчуття повернення на батьківщину, і ось після недовгої паузи, поки музика наструнчував ліру, після чекання недовгого, як буває в мистецтві, вона залунала — ця безіменна пісня безіменного хлопчика, і вітер доніс її також сюди, до нього, і струменіла вона, м’яка і прозориста, легка і світла, мов барви веселки в нічнім піднебессі, і ніжна, мов кістка слонова; прозористо й м’яко бриніли струни; пісня — творіння людське, звуки ліри — творіння людське, та як же по-людському далеке усе це від людських коренів, від самої людини, від її страждань, далеке, як повітряні сфери, що співають самі себе. Сутеніло, обличчя втрачали виразні обриси, береги розпливалися, втрачало обриси й судно, лишавсь тільки голос, стаючи все дзвінкішим і владнішим, мовби сам поривався стернувати цим судном і визначати ритм його весел; про власника голосу, хлопчика-раба, всі вже забули; та голос його запанував на судні, дороговказом була його пісня — спокійна, у себе залюблена, того ж і дороговказна, того ж і відкрита вічності, бо лише спокій може вказати дорогу, лише мить неповторности, яку вихопиш — ні, врятуєш з потоку речей — відкривається нескінченності, лише те, що пощастить затримати (ох, чи коли-небудь щастило йому самому затримати щось достеменно дороговказне?), — лише те, що пощастить достеменно затримати, хай і на одну-однісіньку мить, в океані мільйоноліть, — лише те набуває тривалости, непідвладної часу, стає піснею-дороговказом, стає проводом; о, одна-єдина мить життя, яка сягає до цілого, сягає до кола пізнання цілого, відкрита нескінченності; високо-високо над прозористою піснею, високо-високо над прозористими сутінками дихали небеса, ясна і терпка осіння розкіш яких тисячоліттями повторювалась, лишаючись незмінною, і тисячоліттями повторюватиметься, так само лишаючись незмінною; о, неповторні все ж таки небеса тут і цієї хвилини, і тиша вже недалекої ночі накидала на їхнє склепіння легенький єдвабний серпанок.

Пісня, щоправда, владарювала не довго; судно невдовзі вже поминуло береги вхідного каналу, й, коли відкрилася внутрішня бухта, вже полискуючи олов’яно-чорною дзеркальною поверхнею, і попереду, півколом обступаючи цю водяну чашу, показалося місто, що мерехтіло в туманних сутінках міріадами своїх вогнів, наче всіяне зорями небо, пісня згасла в загальній біганині на палубі. Несподівано потеплішало. Ескадра спинилася, щоб наперед пропустити судно Цезаря, й ось (те, що тепер діялось під незмінно м’якими небесами осінніми, також було варто того, щоб його затримати, закарбувати як нескінченну неповторність) почалися обережні маневри, потрібні для того, щоб безпечно пройти поміж вітрильниками, шлюпками, баркасами, рибальськими човниками і вантажними суднами, які всюди стояли на кітві; і що далі посувалися судна, то вужчим ставав вільний фарватер, то щільнішим ставало довкола нагромадження суднових тіл, то густішим — плетиво щогл, і линв, і зарифлених вітрил, мертвих у своїй закляклості, живих у своєму спокої, ця навдивовижу похмура маса переплетених і переплутаних кореневищ, що понуро тяглася з оливно-лискучого, темного водного плеса до світлої застиглости вечірнього неба; чорне павутиння із дерева й прядива, що відбивалось примарно внизу у воді, примарно спалахувало вгорі несамовитими відблисками смолоскипів, якими з вітальними криками зусібіч розмахували на палубах люди, примарно осяяне яскравими вогнями у гавані: у низці будинків уздовж майдану світилися всі до одного вікна і навіть віконця в мансардах, освітлені були всі до одної таверни під колонадами; вздовж майдану тяглися дві шпалери вояків у блискучих шоломах, вони стояли пліч-о-пліч, зі смолоскипами, вочевидь наготовані забезпечити вільний прохід від причалу до міста; смолоскипи палали і на будівлях всіх митниць, усіх пакгаузів уздовж молів; це був величезний, яскраво освітлений простір, напхом напханий людськими тілами, величезне, яскраво освітлене вмістище вельми напруженого, хоч і примусового очікування, простір, сповнений шуму сотень тисяч ніг, які човгали, шурхали, тупали, волочилися на бруківці, — величезна збурена арена, сповнена глухого людського гулу, що то наростав, то спадав, сповнена нетерплячого клекоту, який, однак, зненацька змовк і застиг у напрузі, щойно імператорське судно — його рух тепер підтримував усього лиш десяток весел — зробило м’який розворот, підійшло до пірса і майже нечутно пристало у заздалегідь наготованім місці. Тут, посередині каре військових смолоскипоносців, прибуття судна виглядала вся міська знать; саме цієї миті й очікував глухо принишклий тепер багатоголовий звір-натовп, щоб нарешті вибухнути захопленим ревищем; і ось це ревище таки знялося — нестримне, переможне, величне, неперервне й нескінченне, воно проймало до глибини душі, викликало покору і страх, обожнюючи тільки одного — Його.

Оце і був той натовп, задля якого жив Цезар, задля якого творив він імперію, задля якого йому довелося завоювати Ґаллію, перемогти Парфію, подолати Германію; це був натовп, задля якого Авґуст домігся великого миру, натовп, що його задля такого мирного промислу імператора знов потрібно було привчати до порядку й державному послуху, до віри в богів і божественно-людських моральних приписів. І це був натовп, без якого неможливо провадити жодну політику й на який мав спиратися і сам Авґуст, якщо бажав утвердитись, а нічого іншого він, певна річ, і не бажав. Атож, це був і народ, римський народ, чий дух і чию честь він, Публій Верґій Марон, звичайний селянський син з Анд із-під Мантуї намагався не лише змалювати, а просто-таки уславити! Авжеж, уславити, а не лише змалювати — ось у чому була його помилка; ох, а це ж вони, тут вони, італійці з його «Енеїди»! Зло, ціле море зла, страшне море небаченого, невимовного, незбагненного зла вирувало у чаші майдану;