Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

тобі кажу, що знов приймусь за тебе, та так тебе повчу, що й довіку не озьмешся за чарку. Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, він нічого і не тямить!

І правда ж бо була. Сидить Нечипір та тільки здиха, бо горілка з нього дух пре; мусить щось і сказати, так і рота не роззявить, і язика не поверне, неначе він йому повстяний; тільки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсім не видно: позападали і зліпилися.

Лаяла його жінка, лаяла на всі заставки, далі-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе він таки був їй муж, а тут же і пущання: як таки не заговівши?

– Чи не хочеш вечеряти? – пита Пріська. – Чи ти тямиш, який сьогодні день? Чи так, як собака, і ляжеш?

А Нечипір мав щось сказати, та й не здужав, і тільки дужче засіп. А Пріська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:

– На ж, от тобі макортет[1] з варениками; їж та лягай спати та уставай до вутрені, щоб ти мені говів на сім тижні. На, п’янице, от тобі й світло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. – Сеє кажучи, постановила йому макортет з варениками і каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказує: – Гляди ж, як повечеряєш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у роті сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.

А далі, разів з п’ять тяжко здихнувши, повернулась і заснула.

Хоч Нечипір і кріпко п’яний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, і став їх глитати. Що йому там жінка ні наказувала, він собі і байдуже: їсть собі, небога, та сопе на усю хату. Вже й жінка заснула, а він знай мота вареники… далі став куняти, а сам знай пха у горло… далі уложив руку у макортет… похиливсь… тут і каганець погас… захріп наш неборак на усю хату!

Скільки він там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чує – дзвонять до церкви. Що тут робити? Він би і не пішов, так жінка загадала йому говіти, щоб неодмінно йшов до утрені. «Не послухати її, – дума собі, – так битиме за се, та битиме й за те, що я учора п’яний був; а як піду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то і змилосердиться. Піду!..»

От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщій з хати, а про те, що жінка наказувала, щоб рот виполоскав, йому і невтямки було, та троха таки чи й чув він се учора.

Ніч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипір, у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликанчик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він і став поспішати до церкви.

Увійшов у цвинтар, аж дітвори, дітвори… видимо-невидимо!.. Манюсінькі, та усе у білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать:

– Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приймаєш!

– Тю на вашу голову! Показились діти, – сказав Нечипір, та не розглядаючи – швидш до дверей.

Постукав, йому і відчинили, він і ввійшов… Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як звичай велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсіди клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче та ще й гугнявіє». Зирнув на нього збоку… носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятись… «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан… Се ще пан Олексій, що ще вмер тогді, як я ще підпарубочим був, та я ж і на похоронах його був і труну ніс».

Навдивовижу йому, що людей у церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем.

От Нечипір тому, що біля його стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер… Озирнувсь на другого – Юхим Кандзюбенко, з яким укупі парубковали і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди – і там мертвець, озирнеться сюди – і тут мертвець, куди не гляне, усе мерці, усе мерці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав, були й такі, що й не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні вух, ні губів: тільки самі ямки у голові.

То трохи було Нечипір проспав свій хміль, а тепер як розглядів, у якій він кумпанії опинився, так і увесь хміль пропав і стало його трусити, мов на лихоманку, а циганський піт так і пройма… А то ж і не страшно, скажете, щоб живому чоловікові та попастись меж мерців? Чого тут доброго ждати? Зовсім видюща смерть!

Погляда наш Нечипір сюди, туди, дяк собі чита, а парахвіяни, як звичайно, тим часом куняють… От Нечипір і здумав утекти від них, та й став відступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче, вже кат бери і шапку, аби б голову цілу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять, і тільки що відступивсь геть-геть, аж панотець гульк із вівтаря… А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годів з десяток, або троха ще й не більш, як вже вмер!

От вийшовши він і каже:

– А нуте, панове-миряни, годі дрімати: от дяк уже дочитує до кінця, скоро випущу.

Прочхались мерці. Хто протира очі, у кого є, а хто тільки кістлявим пальцем проштрикує у носі ямки, замість кабаки, та й чхне. Нечипір дума: «Тепер не можна і втекти, щоб халепи від них не було. Недовго достояти, побачу, що вони тут робитимуть».

Аж ось пан Олексій покинув читати, та як