Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

саме так. Але відьмою вона була для лекторів товариства «Знання» чи, наприклад, дітей – так називала баба Галя студентів Тернопільського педагогічного. Там навчалася її менша донька, і вона, аби не клювали, так само записалася до якогось Клубу Войовничих Атеїстів. І лектори в сірих піджаках із червоними партквитками, дбайливо захованими до внутрішніх кишень, і студенти разом з акторами обласного муздрамтеатру з початком навчального року починали колесити по клубах і школах області, розповідаючи про священиків, цих шуцманів у рясах, науковий атеїзм та релігію як знаряддя пропаганди буржуазного націоналізму.

Добре, що меншій доньці стало розуму не їздити з такими лекціями до рідного села. Скільки ще житиме, Галина Дорош не знала. Та хай скільки б лишилося їй, до кінця життя пам’ятатиме, як малá – так вона називала меншу доньку – телефонувала Тоньці на сільпо з переговорного пункту. Знала, що Антоніна для її матері довірена особа з того часу, як баба Галя вилікувала її від безпліддя, без жодних аптек та медицини, своїми, тільки їй знайомими методами. Власне, через здатність лікувати людей там, де офіційна медицина або розводила руками, або кивала на брак ліків і радила шукати препаратів за кордоном, через знайомих, Галину Дорош і прозвали відьмою. Це партійні з комсомольцями, ті ж, хто довіряв їй, називали просто – бабою, бабкою, іноді бабцею…

Уздрівши великий мурашник неподалік компактно розкиданих у траві мухоморів, баба Галя осміхнулася до себе: ось воно, знайоме місце. Присівши, понишпорила рукою з затиснутим у правиці ножиком у траві, задоволено гмикнула – є перший на сьогодні білий гриб. Мухомори поруч із мурашниками – особлива прикмета, орієнтир, маячок. Поки не спала роса, гриби треба шукати, і вони будуть. Чого будуть – є, ось вони, міцні білі ніжки, оксамитові коричневі капелюшки. Перший, другий, трошки далі – ще пара. Встигай тільки кланятися.

Отже, вкотре пригадалося бабі Галі, дочка через Тоньку з сільпо попросила в матері допомоги. Пояснила ситуацію вже не дівочу, суто жіночу… Антоніна говорила: дівка сльози ледь стримувала, голос у трубці бринів. Часу не так багато було, та Галина Дорош знала, як треба діяти. Ніколи подумати не могла, що донька зважиться на такий крок і попросить матір про те, про що сама навіть думати боялася. Рейсовий автобус на Кременець ходив через їхнє село тричі на тиждень, і бабі Галі пощастило – вже завтра можна було передати через водія доньці невеличкий пакунок. Він візьме та віддасть на автовокзалі іншому, який їхатиме на Тернопіль, такий канал зв’язку працював давно і певно. Жінка часто просила шоферів, її знали всі і з різних причин не відмовляли. Кожен або сам хоча б раз звертався до баби Галі з Гайворона, або це робили їхні родичі та знайомі. Тож водій торбочку взяв, передав далі, донька зустріла.

Нічого мати їй не пояснювала, жодної записки не передавала. Дівчина просто була донькою своєї мами. Сама розібралася, що робити з порошком, котрий матір старанно загорнула у вирваний із зошита в клітинку аркуш та задля певності перетягнула гумкою. Вже наступного дня донька пішла в студентську поліклініку, її обстежили, не зрозуміли, від чого так заболів живіт, про всяк випадок взяли тест на вагітність, переконалися – усе в нормі і дали звільнення від усього на цілий тиждень. Ось так донька змогла відсидітися вдома, коли агітбригада з Клубу Войовничих Атеїстів поїхала до Гайворона боротися з релігійним дурманом.

А той хлопчина в окулярах навіть у страшних снах не міг побачити, що Галина Дорош робить із сушеними мухоморами. В аптеках міських такого точно нема. Але жіночі хвороби лікує давно та надійно, ще ніхто не скаржився. Особливо допомагають її «мухоморні» ліки жінкам у певні дні. А один дядько аж із Кременця досі їй дякує з оказією: жінку тепер може порати будь-будь, та ще й, каже по секрету, не одну… А були ж і в нього сумні для мужчин часи в досить молодому ще віці. Робота нервова, спробуйте собі викладати науковий комунізм…

Нині мухомори бабу Галю не цікавили. Крім неї, тут їх ніхто не бере, і її мухомор від неї не втече. Більша потреба була саме в білих грибах та бабках. Дільничний Козуб звик із початком сезону отримувати кілька баночок маринованих грибочків. Він узагалі призвичаївся мати щось із Галини Дорош, закриваючи очі на те, що вона лише записана на папері прибиральницею в школі, аби одержувати шістдесят рублів на місяць, – єдина можливість мати хоч якусь зарплату.

В колгоспі баба Галя ані дня не працювала.

Спочатку ще чоловік прикривав, маючи службу. Потім, коли його забрали і він помер у божевільні, треба було щось думати, щоб не мозолити очі радянській владі. Козуб міг би прикривати її просто так, баба Галя вилікувала його тещу, не давши розвинутися повною мірою раку шийки матки. Та радянський міліціонер не був би радянським міліціонером, якби не користався зі службового становища. Тим більше – тут, у сільській глушині, куди не всяка машина заїде, а рейсові автобуси восени та навесні можуть часом не заїхати, грузнуть у багнюці.

Ось і урочище Сиве.

Хто й чому його так назвав, не знала навіть баба Галя. Скільки себе пам’ятала, це місце визначали саме так, і тут, в урочищі Сивому, водилися не лише білі, а й хрящі та моховики. Цих грибів майже ніхто не брав. Або лінувалися щось із ними робити, або просто не вважали за їстівні гриби.

Вона ж чудово давала їм раду, і Тонька, найдовіреніша особа, часом навіть приторговувала ними, передаючи разом із висушеними біляками на спецзамовлення до кількох тернопільських ресторанів і закритих їдалень для партійного керівництва. По селах у ягідні та грибні сезони їздили непоказні кур’єри, переважно на позашляхових оранжевих «Нивах». Вони знали, куди їхати, до кого, скільки треба платити і на що ці гроші списати. Антоніна взялася за посередництво між ними та бабою Галею, бо до неї вони точно не ризикнули б заявитися навіть неофіційно: репутація дорога.

Почепивши луб’янець на руку за велику зручну ручку, Галина Дорош обережно спустилася в урочище Сиве некрутим схилом. Вона боялася послизнутися, роса на високій траві ще трималася, під ногами було мокро. Завершивши спуск, віддихалася, поправила хустку, край якої трошки збився на очі, пошукала очима замашну палицю – озброївшись такою, гриби знаходити легше, від частих нахилянь їй уже починала боліти спина, треба пролікуватися зміїною отрутою…

Жінка зачепилась очима за потрібну палицю.

Тоді побачила людину.

Чоловік лежав під дубом долілиць і, здавалося,