Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

використовувала перед чоловіками свої спецефекти, але часом звичне видовище здавалося їй надмірним. «Зараз, — Хулія глянула на циферблат квадратної „Омеги“, яку носила на лівому зап’ястку із внутрішнього боку, — не час виставляти напоказ білизну».

— З власником проблем не буде, — пояснила Менчу. — Це чарівний старигань, який пересувається на інвалідному візку. Якщо завдяки знайденому напису ми збільшимо його прибуток, він очманіє від радості… От його племінниця з чоловіком, ті справжні п’явки.

Макс тим часом і далі розмовляв із приятелем, але — вірний обов’язку — раз по раз обертався до них, обдаровуючи приятельок осяйною посмішкою. «До речі, про п’явок», — подумала Хулія, але промовчала. Утім, Менчу, яка ставилася з чарівним цинізмом до всього, що стосувалося мужчин, пустила б це зауваження повз вуха; однак Хулія мала чудове чуття міри, яке не дозволяло їй заходити надто далеко.

— До аукціону два місяці, — мовила вона, не звертаючи уваги на Макса. — Доволі стислий строк для того, щоб зняти лак, відкрити напис і знову нанести на нього шар лаку… — Хулія замислилася. — А ще зібрати документацію стосовно картини та персонажів і написати довідку… На це піде чимало часу. Бажано якнайшвидше отримати дозвіл від власника.

Менчу згідливо хитнула головою. Її фривольність не поширювалася на те, що стосувалося професії — тут вона діяла зі спритністю досвідченої щурки. У цій оборудці вона виступала посередницею, оскільки власник ван Гюйса не був обізнаний з механізмами ринку. Саме вона вела переговори про аукціон із мадридською філією дому «Клеймор».

— Сьогодні ж зателефоную йому. Його звати доном Мануелем, йому сімдесят років, і він потішений тим, що, як сам каже, має справу з вродливою жінкою, котра добре розуміється на справах.

— Тут є ще дещо, — уточнила Хулія. — Якщо виявлений напис пов’язаний з історією зображених на картині персонажів, «Клеймор» зіграє на цьому, збільшивши стартову ціну. Можливо, ти могла б роздобути ще якусь корисну інформацію.

— Навряд чи щось важливе, — галерейниця закусила губу, пригадуючи. — Я все віддала тобі разом із картиною, тож тепер попрацюй ти, голубонько.

Хулія розкрила сумочку й довше, ніж це було необхідно, шукала в ній пачку сигарет. Тоді повільно витягла одну й подивилася на приятельку.

— Ми могли б проконсультуватися з Альваро.

Менчу здивовано звела брови.

— Так можна перетворитися на кам’яний стовп, наче дружина Ноя чи Лота, чи як там звали того йолопа, який марудився в Содомі? Чи то пак, соляний або якийсь іще. Гаразд, потім розповіси, — голос Менчу навіть захрип у передчутті сильних вражень. — Адже ви з Альваро…

Вона затнулася, всім своїм видом виказуючи щиру та перебільшену стурбованість, яку виявляла завжди, коли йшлося про справи інших людей, яких їй подобалося мати за беззахисних там, де йшлося про почуття.

Хулія незворушно витримала її погляд.

— Альваро, найкращий із відомих нам фахівців з історії мистецтва, — тільки й мовила вона. — І річ не в мені, а в картині.

На обличчі Менчу з’явився вираз глибокої задуми, потім вона згідливо — згори вниз — хитнула головою.

Звісно, це справа Хулії. Особиста справа, з тих, що довіряють «любому щоденнику». Однак на місці Хулії вона б утрималася від зустрічі. In dubio pro reo, як напучав Сесар, ця стара квочка. Чи, може, in pluvio?

— Запевняю тебе, я вже вилікувалася від Альваро.

— Існують невиліковні хвороби, голубонько. До того ж один рік — це ніщо. Як у тому танго.

Хулія не втрималася від іронічної посмішки на власну адресу. Минув уже рік відтоді, як вони з Альваро припинили давні стосунки, а галерейниця була в курсі подій. Сама Менчу без жодного заміру винесла колись остаточний вирок, намагаючись пояснити Хулії суть ситуації. Вона зробила це у своєму дусі, заявивши щось на кшталт того, що, мовляв, зрештою, моя люба, одружений чоловік зазвичай залишається зі своєю половиною. Бо підсумок битви вирішують роки, присвячені пранню шкарпеток та народженню дітей. «Усі вони однакові, — підсумувала тоді Менчу, вдихаючи носом кокаїн. — У глибині душі такі вірні, що аж вивертає. Апчхи! Мерзотники».

Хулія випустила густий струмінь диму й повільно допила каву.

Тоді все скінчилося дуже прикро: прощальні слова, грюкіт дверей. Так само прикро було це згадувати. Відчуття прикрості не полишало її і тоді, коли три чи чотири рази вони з Альваро випадково зустрічалися на якихось конференціях чи в музеях і поводилися просто-таки бездоганно: «Ти чудово виглядаєш, бережи себе» і таке інше. Адже вони були людьми цивілізованими й, окрім не надто тривалого спільного минулого, мали ще й спільний інтерес — мистецтво, з яким була пов’язана їхня робота. Зрештою вони були людьми вихованими. Дорослими.

Хулія завважила, що Менчу зі злорадною цікавістю спостерігає за нею, тішачись перспективою нових любовних перипетій, які обіцяли їй роль порадниці з тактичних питань. Галерейниця весь час картала Хулію за те, що після розриву з Альваро її спорадичні сердечні справи не варті й розмови. «Ти робишся пуританкою, голубонько, а це надто нудно, — торочила Менчу. — Тобі потрібна нова карколомна пристрасть…» З цієї точки зору сама лише згадка про Альваро відкривала цікаві перспективи.

Хулія розуміла це, але не обурювалася. Така вже Менчу, і такою вона була завжди. Друзів не вибирають, це вони вибирають тебе; їх або відкидають, або приймають такими, якими вони є. Цього вона також навчилася у Сесара.

Від сигарети залишився недопалок, і вона загасила його об дно попільнички. Тоді знехотя посміхнулася до Менчу.

— До Альваро мені байдуже. Мене цікавить ван Гюйс, — вона якусь мить вагалася, добираючи слова, щоб пояснити свою думку. — В цій картині є щось незвичайне.

Менчу стенула плечима, вона вочевидь думала про щось інше.

— Не переймайся цим, голубонько. Картина — то тільки полотно, дерево, фарби та лак… Важливо лише, скільки тобі перепаде, коли вона змінює власника. — Галерейниця подивилася на широкі Максові плечі й задоволено примружила очі: — Решта — дурниці.

Весь час, коли вони були разом, — упродовж усіх тих днів і кожного окремо — Хулія вважала, що Альваро повністю відповідає найпоширенішим стереотипам, пов’язаним із його професією; це стосувалося його зовнішності та вбрання: приємний, років сорока, полюбляє англійські меланжеві куртки та в’язані краватки. До того ж Альваро курив люльку, а це вже було щось неймовірне, тож уперше побачивши Альваро в аудиторії («Мистецтво та людина» — такою була тема його лекції), Хулія лише через чверть години зосередилася на тому, що він говорив, бо ніяк не могла повірити, що цей схожий на молодого професора чоловік насправді професор. Потім, коли Альваро попрощався з ними до наступного тижня і всі вийшли з аудиторії,