Лінвуд Барклі - Втрата

Його друг Кайл привезе йому пива, вони зможуть поїхати на оте місце, на пагорбі, а може, посидіти в його машині, помилуватися зоряним небом, окей?

Синтія побігла додому. Вона не попросила Вінса, щоб той її підвіз, хоч він був поруч. Не забігла також до шкільної канцелярії, попередити, що йде додому раніше. Вона бігла цілу дорогу, думаючи: «Господи, нехай автомобіль буде там, нехай її автомобіль буде там».

Та коли вона завернула за ріг із вулиці Пампкін-Ділайт-роуд на вулицю Гікорі, й побачила свій двоповерховий будинок, то жовтого «Ескорта», автомобіля матері, там не було. Та вона все одно погукала її, коли увійшла в дім, погукала, ледь перевівши подих. Далі покликала брата.

Вона почала тремтіти й великим зусиллям волі примусила себе замовкнути. Продовжувати кричати не було сенсу. Зрештою, хоч би якими сердитими були на неї батьки, вони не могли отак учинити з нею, бігме, не могли. Просто поїхати з дому? Нічого їй не сказавши? І забрати з собою Тода?

Синтія відчувала, що робить дурницю, але подзвонила у двері сусіднього будинку до Джемісонів. Певно, існує дуже просте пояснення всьому цьому, щось таке, про що вона забула, можливо, домовленість із дантистом абощо, й будь-якої миті мати з’явиться на під’їзній алеї. У такому разі Синтія відчує себе цілковитою ідіоткою, але нехай буде, як буде.

Коли місіс Джемісон відчинила їй двері, вона, затинаючись, стала розповідати, як прокинулася й нікого не було вдома, а тоді пішла у школу, й Тода там ніде ніхто не бачив, а її мати досі…

Місіс Джемісон сказала:

— Я певна, усе гаразд. Твоя мати, либонь, поїхала в якійсь нагальній справі, можливо, їй треба було щось терміново купити.

Місіс Джемісон відвела Синтію назад, додому, подивилася на газету, яку досі ніхто не підібрав. Разом вони піднялися на другий поверх, потім зійшли на перший, зазирнули в гараж і звідти вийшли на задній двір.

— Справді, щось дивне, — сказала місіс Джемісон.

Вона не знала, що їй робити, а тому, долаючи певний внутрішній опір, зателефонувала до Мілдфордської поліції.

Вони прислали полісмена, який спочатку зовсім не здавався стурбованим. Але незабаром з’явилося більше полісменів і більше автомобілів, а надвечір уже все подвір’я було заповнене копами. Синтія чула, як вони записують ознаки автомобілів обох її батьків, телефонують до Мілфордської лікарні. Полісмени ходили вниз і вгору вулицею, стукаючи у двері, ставлячи запитання.

— Ти певна, вони не згадували про те, що їм треба їхати в якійсь невідкладній справі? — запитав чоловік, який назвався детективом і не був в уніформі, як решта поліції.

Він відрекомендувався як Фіндлей чи Фінлей.

Невже він думає, що вона могла забути, якби це почула? І зненацька вигукне: «Ой, леле, тепер я згадала! Вони поїхали провідати сестру матері, мою тітку Тес!»

— Розумієш, — пояснив детектив. — Не схоже, щоб твоя мати, батько чи брат поїхали кудись дуже далеко, адже вони нічого не пакували. Їхній одяг досі тут, валізи також на місці.

Їй довелося вислухати безліч запитань. Коли вона востаннє бачила батьків? Коли вона лягла спати? Що то за хлопець, із яким вона була? Вона намагалася розповісти детективові про все, навіть визнала, що батьки могли дуже посваритися, хоч приховала те, що була дуже п’яною і що побажала своїм батькам смерті.

Детектив видався їй досить приємним чоловіком, але він не ставив тих запитань, над якими марудила собі голову Синтія. Чому її мати, батько і брат так безслідно зникли? Куди вони подалися? Чому не взяли її з собою?

Несподівано, в нападі божевільного розпачу, вона стала все перекидати в кухні догори дном. Підіймала й витрушувала килимки, кілька разів пересувала тостер, заглядала під стільці, зазирала в усі шпарини між піччю й стіною, сльози струменіли в неї по щоках.

— Що з тобою, дівчино? — поцікавився детектив. — Що ти робиш?

— Де записка? — запитала Синтія з благальним виразом у погляді. — Десь мусить бути записка. Моя мати ніколи не йде з дому, не залишивши записки.

Розділ перший

Синтія стояла перед двоповерховим будинком на вулиці Гікорі. Не можна сказати, що вона бачила дім свого дитинства вперше за останні двадцять п’ять років. Вона досі мешкала в Мілфорді. Іноді сюди приїжджала. Вона показала мені цей будинок відразу після того, як ми одружилися, ми просто проїхали тоді повз нього в автомобілі.

— Ось він, — сказала вона й не стала зупиняти машину.

Вона рідко зупинялася біля нього. А якщо й зупинялася, то не виходила з машини. Ніколи не стояла на тротуарі й не дивилась на нього.

І, безперечно, минуло дуже багато часу, відколи вона заходила через ці парадні двері.

Ноги в неї наче приросли до тротуару, і, здавалось, вона не здатна ступити бодай один крок у напрямку цієї будівлі. Мені хотілося стати поруч із нею, провести її до тих дверей. Для цього треба було подолати лише під’їзну алею завдовжки тридцять п’ять футів, але для неї вона простягалася на чверть століття в минуле. Я розумів, що Синтія має таке відчуття, ніби дивиться в протилежні скельця бінокля. Ви можете йти цілий день і ніколи туди не дійдете.

Але я стояв там, де був, на протилежному боці вулиці, дивлячись їй у спину, на її коротке руде волосся. Я мусив виконувати розпорядження, що стосувалось мене.

Синтія стояла там, мовби чекаючи дозволу наблизитися до будинку свого дитинства. І нарешті він надійшов:

— Окей, місіс Арчер. Рушайте до будинку. Не дуже швидко. Йдіть, ніби вагаючись, ніби ви заходите у нього вперше після того, як вам було чотирнадцять років.

Синтія подивилася через плече на жінку в джинсах і кедах, кінський хвіст її зачіски спадав на спину крізь отвір у бейсбольній кепці. Вона була однією з трьох помічників режисера.

— Це й справді буде вперше, — сказала Синтія.

— Гаразд, гаразд, але не дивіться на мене, — сказала жінка з «кінським хвостом». — Дивіться лише на дім і йдіть під’їзною алеєю, думаючи про той час, той день, коли це трапилося, двадцять п’ять років тому, окей?

Синтія подивилася через вулицю на мене, скорчила міну, і я всміхнувся їй у відповідь, так ніби ми обмінялися мовчазним запитанням: Ну й що тепер?

І вона повільно рушила вперед під’їзною алеєю. Цікаво, якби її не знімали на кінокамеру, чи так само вона б йшла нею? Із такою самою неквапністю та обережністю? Можливо. Але тепер усі її рухи здавалися фальшивими, вимушеними. Та коли вона піднялася на ґанок і підійшла до дверей, простягнувши руку вперед, я помітив, що вона тремтить. Це