Люко Дашвар - Покров

стоятиме, і суконь із Варшави досхочу, і дитяті на півжиття вистачить. І стайню мріяв на новому місці завести, і пасіку, і винокурню непогано б. І парк розкішний — щоб і фонтани, і потічки дзюрчали, і алеї, і зарості затишні. І вишень насадити, бо Перпетуя попросила: «Хай би вишні в саду росли».

Усе до ладу складалося, тільки старий Самійло й не думав помирати.

- І хай живе, — махнув рукою Ярема. — Геть не заважає… Куняє собі в кріслі, нікому клопоту не завдає.

За день до Покрови, рівно за рік після того, як Ярема Дорош уперше перестрів у храмі Божому синьооку юну панночку, в затишному маєтку під Ніжином Перпетуя народила справного хлопчика — синьоокого, чорнобрового. А сама геть заслабла. Тремтіла на постелі тоненькою гілочкою — ані сил, ані бажань.

Ох, Дорош злякався. Дитятку — бабів-годувальниць, сам — до церкви.

— Та що ж це, Господи?… Мене бери! Я — старий грішник, а Перпетуюшка свята, чиста!

За тиждень поклони бив — дякую! Порожевіла Перпетуюшка, хвала тобі, святий Боже! Нині всміхнулася — сонце засяяло. Завтра радість їй сил додасть — панотець приїдуть синочка хрестити! Гнатиком наречуть — Гнатом… Самійловичем Дорошем. А про те, скільки золотих червінців Ярема Петрів Дорош за те попові в долоню насипав, Перпетуї знати не треба, ні! Нащо їй той смуток? Дорош їй красне щастя обіцяв, не людську підозрілість і зневажливі погляди косі. Охрестять, і перед від’їздом тільки одна марудна справа на Дорошевій шиї залишиться: урешті ошелешити правдою погордливу Станіславу. Сказати: вибачте, дружино ви моя вінчана! Добро поміж нас усохло, як груди ваші, але на сміх вас не підніму, образити нікому не дам, бо ви — мати сина нашого Валеріана, а хто матір дітей своїх не шанує, той сам доброго слова не вартий. Щоби злі язики ваше ім’я гідне не тріпали, усім оголошую, що у справах хазяйських їду далеко, нескоро повернуся, а ви, бідолашна, правду знайте: ніколи не повернуся! Дав мені Господь бальзам, який усі мої рани гоїть, і тільки в тому моє життя. Простіть, якщо гордощі дозволять, знайте: сумирно чекатиму, поки Господь не покличе вас до себе. Жодним словом і ніколи не проситиму святого Бога, щоби вкоротив роки ваші. Благатиму, щоби дав вам багато літ і зим, аби радували серце сина нашого Валеріана. У турботах своїх не забув я про гідне життя ваше — половину статків своїх і маєтностей, включно з улюбленою садибою моєю в Дорошівці, лишаю Валеріану за умови, що син наш по поверненні з німецького Кіля, стане для вас міцною підтримкою, дбатиме про вас повсякчас, виконуватиме розумні бажання ваші без супротиву. Якщо ж син наш Валеріан знехтує цією моєю настановою, усі маєтності наказую лишити у вашому розпорядженні, аби не мали ви ні в чому відмови. Надалі самій вам і вирішувати, на яке майно син наш Валеріан заслужив.

Разів зо сто те каяття промовляв подумки, усе розмову відкладав.

— Не час, — бубонів, лиш бачив насторожені злі дружинині очі. — Пожитки в Катеринослав перевезу, Перпетую з малям відправлю, перед самим від’їздом Станіславу на розмову покличу.

Наприкінці холодного вітряного листопада Перпетуя остаточно одужала, Гнатик зміцнів і Ярема вирішив: час…

— Зі спокійним серцем до Катеринослава вас проводжаю, серце моє, - казав схвильованій Перпетуї, показував купчу на маєток. — До свого дому їдете законною хазяйкою. Правда, доведеться й дядька Самійла з вами відправляти, та він нам не завада — і раніше не заважав, і надалі, як Бог не прибере…

Перпетуя не слухала. Притискала до грудей білі рученята на порозі затишної садиби під Ніжином: служниця Гнатика колихала, кріпаки в екіпаж торби і скрині складали, слабкого дядька Самійла прямо в кріслі до тарантаса тягли. Вози з пожитками ще напередодні відбули до нового гнізда юної Дорошихи.

— Чом без вас їдемо, янголе мій добрий? — Перпетуя заглядала Дорошеві в очі, благала. — Дозвольте вас дочекатися… Щоби разом…

- І дня білого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, — заспокоював Дорош пані, віддав їй купчу, наказав сховати надійно. — Відбути слід зараз же, бо на поштових станціях домовлено — від сьогодні свіжі коні на вас чекатимуть, щоби не мордуватися Гнатику в дорозі довго, щоби скорше в новій колисоньці гарні сни бачив. А в мене ще одна важлива справа лишилася…

Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Перпетуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою. Зітхнув, вирішив брехати.

— Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золотими… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… — мовив.

Перпетуя глянула на Дороша тоскно.

— Не відпустять вони вас…

Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.

— Червінці не відпустять? — спину гоголем. — Сонце моє ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором до Дорошівки злітаю, за день верхи в путь зрушу. Кінь у мене добрий, дощем, хвала Богові, не пахне. Незчуєтеся, як нажену вас із Гнатиком і вже далі — разом.

Голівоньку опустила.

— Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.

Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годувальниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, німкеня-гувернантка. У тарантасі разом зі старим Самійлом двійко парубків дядькові на допомогу. Візник батога дістав…

— Помалу жени, — наказав Дорош схвильованим низьким голосом. Тривогу відігнав, гукнув уже суворіше: — Як пані з дитиною хоч скривляться — голову відірву.

— Як на руках понесу! — задьористо вигукнув візник, хльоснув батогом. — А ви, гніді мої ласкаві, пішли! Но-о-о…

Дорош не проводжав поглядом екіпаж, що він ніс у далекий Катеринослав його найбільшу дорогоцінність — його сонце, його Перпетую. Гукнув Савка — на коня, і — у Дорошівку. Летів верхи, жахався: усе! Усі шляхи в один злилися, не повернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошівки, тим менше сміху. Повернув на пасіку.

— Отут заночуємо, — Савкові.

Чорну ніченьку очей не зімкнув — усе люльку смоктав, каву сьорбав, думи думав. Аж — світанок. Схаменувся. На коня — і гайда. Не жалів гнідого — усе підганяв, а садибу уздрів — тпру… Глянув на білий дім і заплакав.

— Не тривож мене, — наказав вірному Савкові. — На самоті хочу побути годину малу.

У курильні зачинився, пару чарок горілки французької хильнув для хоробрості, аби розмова з вінчаною дружиною Станіславою легше далася, дістав зі схованки чималу скриню… У ній кредитних білетів на півмільйона сріблом, камінців самоцвітних жменя, коштовний кинджал, оздоблений золотом і смарагдами, ковбаска червінців золотих. Доклав у скриню