Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

У кімнаті, до якої заніс мене батько, під стінами стояли канапи, а в кутку — письмовий стіл. За столом сиділа сестра, і вона почала ставити батькові запитання. Відповіді вона записувала в книгу, а батько тим часом дивився на неї, як на норовливого коня, що злостиво щулить вуха.

Коли вона, взявши книгу, вийшла з кімнати, батько сказав матері:

— У таких установах мені завжди кортить послати всіх під три чорти. Після всіх отих розпитів я почуваюся так, наче з мене живцем шкіру здерли. Розмовляють з тобою, як із жебраком чи злодієм. От народ…

Трохи згодом сестра повернулась із санітаром, і той забрав мене.

Мати пообіцяла зайти до мене, коли я буду вже в ліжку.

Санітар був у коричневому халаті. Він мав червоне зморшкувате обличчя й дивився на мене так, наче я не хлопець, а якась головоломка.

Він заніс мене до ванної кімнати й опустив у ванну з теплою водою. Потім сів на стілець, скрутив цигарку і, запаливши її, спитав:

— Коли тебе купали востаннє?

— Сьогодні вранці, — відповів я.

— Ну добре, тоді просто полеж трохи у водичці.

Потім я сидів у прохолодній чистій постелі й благав матір не йти. Матрац на ліжку був твердий і жорсткий, і я не міг зібрати в складки навколо себе важку ковдру. Під нею не буде теплих западинок, а на ній — канавок, таких, як на моїй стьобаній ковдрі, — канавок, по яких можна качати скляні кульки. Рідні стіни були далеко, тут я не чув гавкоту собак, не чув конячого хрумання. Все це залишилося вдома, і страшенна туга за всім цим охопила мене в ту мить.

Батько вже попрощався зі мною, але мати ніяк не могла відійти від мого ліжка. Та раптом вона квапливо поцілувала мене й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. Я не міг навіть припустити, що вона йде з власної волі, — мені здавалося, що її змусило до цього щось несподіване й жахливе, щось таке, проти чого вона була безсила. Я не гукав їй услід, не благав її повернутися, хоч мені дуже хотілося закричати.

Я дивився, як вона йде, і не міг її зупинити.

Коли мати пішла, чоловік, що лежав у сусідньому ліжку і доти мовчки спостерігав мене, спитав:

— Чого ти плачеш?

— Я хочу додому.

— Всі ми хочемо додому, — відказав він, звів очі до стелі і, зітхнувши, повторив: — Атож, усі ми хочемо…

В палаті, де ми лежали, підлога була паркетна, ясно-коричнева між ліжками й посередині кімнати, але темна і блискуча під ліжками, де капці санітарок не торкалися навоскованих мостин.

Білі металеві ліжка стояли під стінами двома рядами, одне проти одного. Ніжки їхні були на коліщатках. Через те, що санітарки час від часу пересували ліжка, підлога навколо кожного коліщатка була подряпана, вся в маленьких виямках.

Простирадла й ковдри на ліжках були туго напнуті й підіткнуті під матрац, отже, хворий лежав немовби в мішку.

У палаті було чотирнадцять чоловік. Я серед них був єдиною дитиною. Коли мати пішла, вони навперебій почали заспокоювати мене.

— Та ти не бійся, ми тебе скривдити не дамо, — сказав Мені один з них.

Вони почали розпитувати, яка в мене хвороба, й коли я сказав їм, вони заговорили про дитячий параліч, і один із хворих сказав, що це просто вбивство.

— Це справжнісіньке вбивство, — повторив він. — Вбивство і край.

Після таких слів я відразу відчув себе поважною особою й перейнявся великою симпатією до чоловіка, який їх сказав. Я не вважав свою хворобу серйозною, думав про неї як про тимчасову незручність. Згодом кожен приступ болю викликав у мене злість, яка швидко переходила у відчай, коли біль посилювався, та тільки-но напад минав, я забував про нього.

Довго сумувати я не міг, надто багато цікавого відбувалося довкола.

Я щоразу дивувався, спостерігаючи, яке враження справляє моя хвороба на відвідувачів. Бувало, хтось стане коло мого ліжка і так сумно дивиться на мене, от ніби промовляє: «Яке страшне лихо…» Це мене тішило, і я думав, що я і справді неабияка персона.

— Ти хоробрий хлопчик, — казали вони, нахиляючись і цілуючи мене, а потім одвертались, мало не плачучи.

Я не розумів, чому люди приписують мені хоробрість. Як на мене, така похвала дорівнювала найвищій нагороді. Тож коли відвідувачі називали мене хоробрим хлопчиком, я старався прибрати серйозний вигляд, вважаючи, що весела усмішка, яка звичайно не сходила з мого обличчя, героєві не личить.

Але я боявся, що врешті-решт люди зрозуміють свою помилку, й тому ці незаслужені похвали починали бентежити мене. Адже вдома я лякався, почувши, як шарудить під стіною миша, і навіть боявся вийти вночі до бачка напитися води. Що ж люди скажуть, коли довідаються про моє боягузтво?

Та люди й далі твердили, що я герой, і, слухаючи їх, я і пишався, і соромився водночас.

За кілька днів я звик до лікарні, заприязнився з сусідами і вже зверхньо дивився на новачків, що, охоплені тугою за рідною домівкою й звичним ліжком, боязко заходили до палати й ніяковіли під поглядами незнайомих людей.

Хворі часто зверталися до мене — хто тим поблажливим тоном, яким дорослі розмовляють з дитиною, хто весело, адресуючи мені жарти, які насправді призначалися для всіх присутніх, а хто знічев’я, аби про щось побалакати. Вони мали мене за довірливого простачка, якому невтямки, що про нього мова, й говорили про мене так, наче я глухий і не можу їх чути.

— Йому що не скажеш — вірить, — розповідав новачкові хлопець, що лежав навпроти. — От слухайте. Агов, Сміхотуне, — це він до мене, — я чув, у криниці біля вашої хати живе відьма. Це правда?

— Правда.

— Чули? — вів далі хлопець. — От дивак! Кажуть, він уже ніколи не ходитиме.

Я вирішив, що цей парубок йолоп. Тільки йолопові може спасти на думку, що я вже ніколи не ходитиму. Скаже ж таке. Та я ще об’їжджатиму диких коней, і кричатиму: «Вйо! Вйо!», і махатиму крислатим капелюхом, а до того ж я напишу книжку на зразок «Коралового острова».

Мені подобався чоловік, що лежав у сусідньому ліжку. Незабаром по тому, як мене привезли до лікарні, він сказав:

— Давай приятелювати. Хочеш бути моїм другом?

— Хочу, — відповів я.

В одній з моїх перших книжок був кольоровий малюнок, завдяки якому в мене склалося враження, що друзі повинні стояти пліч-о-пліч і триматися за руки. Я поділився цим враженням