П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

— Тобто? — поблажливо перепитав янгол.

— Ти, — відповів біс, — забираєш собі своє Тіло, а я заберу інше, те, що всередині.

Ох і слушна бісівська пропозиція! Поліс дивиться на нього ніби аж зачаровано. Мовчить і споглядає. А поки стоїть мовчки й дивиться, десь із глибин його єства підіймається усмішка, спокійно, немов небо, по якому вітер розганяє хмари, поволі роблячи його ідеально ясним та сяйливим: аж поки усмішка, що з’явилася завдяки пропозиції нечистого та, мабуть, виправдана більш ретельним розрахунком, не обернулася на слова: «Згода, — мовив Поліс, — забирай інше Тіло».

Тетіс не змушує себе просити вдруге: витягши зі своїх бридких кишень ножа, він встромляє Карло у черево лезо й робить довгий розтин. Потім розкриває його власноруч й витягає з нутрощів плід. Однією рукою, поклавши її на скривавлені краї розрізу, заліковує й зарубцьовує рану, а другою підіймає зародок до небес, неначе повитуха, що тішиться зі своєї роботи.

Плід виростає просто на очах. І в міру того, як він виростає, Карло з надзвичайним подивом упізнає його: ось він сам хлоп’я, мить — і він підліток, потім — юнак, а ось уже йому тридцять, так само, як і зараз, чоловік освічений і з досвідом, готовий до життя.

Щойно плід виріс і став на балконі поруч зі своїм хазяїном, Карло зауважив, що й тіло, яке було безживно випростане на підлозі, починає приходити до тями, ніби породілля. Він бачить, як воно помалу розплющує очі, знесилено озираючись навколо; нап’явши окуляри й обіпершись рукою об долівку, знову підводиться, аж поки не випростується, звівшись на ноги поруч з Полісом: тим, кому він (здається) належить.

Тим, хто захистив його в обмін на його поклоніння. Карло Поліса та Карло Тетіса — однаковісінькі. Й справді, вони впізнають один одного. Вони ступають невеличкий крок назустріч, ніби для того, щоб краще розгледіти один одного. Карло споглядає їхні профілі, вони непорушні, як Ісус та Юда на картині Джотто{3}: вони стоять настільки близько, як стоять двоє людей, коли ось-ось зіллються у поцілунку. Поза тим, вони так пильно вдивляються один в одного, що здається, ніби їхні очі скам’яніли. У глибині того погляду — незбагненне відчуття, відчуття, що міцно поєднує їх, ніби пов’язуючи їх однією натягнутою мотузкою, яка штовхає їх назустріч один одному.

І, спостерігаючи за поглядом людини, яка здогадується й не мовить ані слова, не в змозі відірвати очей від того, чому завдячує своїм одкровенням, — рівночасно з тим передбачаючи всю вервечку майбутніх вчинків, які випливають з цього спізнання, — він не помічає, що янгол та біс уже відійшли далеко. Він отямився саме вчасно, аби побачити, як вони зникають вдалині, приязно теревенячи й тримаючи один одного під руку, ніби двійко давніх друзів, що разом розділяють життяd[15].

Нотатка За

ВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (І)

Була надзвичайно чудова днина. Коли ті «міфічні» хмарини, про які я вже згадував, розійшлися, у небі знову стало ясно, й тепер, коли ніщо не стояло між містом та його світлом, сонце могло сяяти вільно. І наразі достоту саме це сяйво було надзвичайним. І кажу я так не задля того, щоб надати своїм словам поетичності, а кажу через те, що саме у цьому випадку краса світла якимось чином залежить від моєї розповіді. Часом справді трапляється так, що світло є таким абсолютним, спокійним, глибоким, перетворюючи небеса на викінчену блакить, навіть коли вони ніби трошки у поволоці, ясні, майже кольору моря, — створюючи враження, ніби небеса належать не теперішньому, а минулому, яке дивовижним чином знов виринуло. ˃ Це сяйво з міфу, якщо, звісно, можна так висловитись, що повертається знов і повторюється: проте у такому разі цей міф залишається невизначеним, не належачи жодній конкретній миті у колообігу пір року, поєднуючись з будь-яким божеством будь-якої з релігій: аж ніяк: навколо нас стояло літо в розпалі й ще ніби ніколи не було початку часів; ми були у серці чогось — а саме у тиші, блакиті, розпалі, — плин для якого був незначущим: лише його непорушність: таке буває лише з днями, які повертаються у пам’яті. Лише згадуючи минулі літа, сонячне сяйво якогось одного з його днів, можна назвати його: «абсолютним, безтурботним, глибоким». Ось чому мій опис, хоч і є короткою розповіддю про це сяйво, сам по собі геть нічого не вартий, залежачи від моєї розповіді. ˂ Саме так славно сяяло воно вранці наприкінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих років: і саме цей факт є надзвичайно важливим, саме він сповнений суті.

У цьому сяйві (магічнім, саме через те, що було таким глибоко невідомим і щоденним: сяйві чудового літнього дня) двійко героїв, що покинули помешкання Карло, неспішно крокували пліч-о-пліч, аж поки не дісталися невеличкого квадратоподібного майдану. Навколо було безліч малоквартирок, які тоді ще були нові-новісінькі, була там і старезна церковна стіна й рядок деревців уздовж густого живоплоту; й газон, на якому вип’ячувалася яскрава альтанка, й море люду, що, незважаючи на спекотну й сліпучу годину, сидів за столиками в альтанці чи по кутках майдану.

Нотатка 3b

ВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (II)

«Часом Боги дозволяють людям спостерігати за ˂ надзвичайно древнім почуттям», — писав у 1815 році на одній з трьох сотень списаних сторінок свого есе «Про відомі хиби прадавніх» Джакомо Леопарді, передрікаючи не лише «Історію роду людського», а й дрібніші свої твори, серед яких «Про античні легенди»: але від якого слова походило визначення «античні», від відомого всім «antiquus» чи «anticus», антоніма слова «posticus», що означає південь, точніше полуденну годину (наводячи слова одного відомого сучасного поета-герметика, що шукав невизначеності, а радше сказати — шукав багатозначності). Отож легенди, про які йдеться, це «античні» легенди чи «полуденні»? Один з найпрекрасніших уривків «Нарису» поміж іншого є той, що зветься «Полудень», де головною темою виступає година доби, коли «сонце ніби темнішає від жару». Боги й справді полюбляють сходити з небес уночі, та саме о цій порі їхня поява найбільш жаска й велична. Про це знали навіть невідомі автори Псалтиря «non timebis a timore nocturno; a sagitta volante in die, a negotio parambulante in tenebris, ab incursu et daemonio meridiano»{4}.

Те, наскільки ці слова є справедливими, було, звісно, якщо це має якесь значення, засвідчено появою наших двох полуденних демонів в Альтанці на Площі ххх: ліцеїсти та студенти університету, що обурливо усамітнилися, злобно всміхаючись, що колись вважалося б нестерпним привселюдним хуліганством, а наразі видалося безневинною усмішкою дрібного буржуа, яка