Селеста Інг - Несказане

— Спробуйте не хвилюватися, мем, — заспокоює офіцер Фіске. — Такі випадки трапляються вкрай рідко. У більшості... — зиркає на Ната, прочищаючи горло. — Дівчатка майже завжди повертаються додому.

Коли полісмени йдуть, Мерилін та Джеймс сідають біля телефону з аркушами паперу для нотаток. У поліції запропонували зателефонувати всім друзям Лідії, усім, хто міг знати, куди вона пішла. Разом вони складають список: Пем Сондерс, Джен Піттман, Шеллі Бріолі. Нат нічого не каже, але ці дівчата ніколи не були подругами Лідії. Лідія вчиться з ними ще із дитсадка, та якщо вони й телефонують, то сміються і пищать у слухавку, а Лідія волає: «Усе ясно!». Інколи вона цілими вечорами просиджує на підвіконні сходового майданчика: телефонна книга — на колінах, слухавку затиснуто між вухом і плечем. Коли батьки проходять повз неї, вона стишує голос до таємничого шепоту й накручує шнур на свій маленький пальчик, аж поки вони не підуть. Нат знає — батьки саме тому так упевнено занесли імена цих дівчат до списку.

Але Нат бачив Лідію у школі — як вона тихо сидить у кафетерії, поки решта базікає, як ховає зошит назад до наплічника, коли всі закінчують переписувати її домашню роботу. Після школи сама заходить до автобуса та мовчки сідає біля нього. Якось він не поклав слухавку по тому, як її взяла Лідія, і почув не дівчачі плітки, а сестрин голос, який чітко випалював домашнє завдання: «Прочитати Акт один із „Отел­ло”, розв’язати задачі з непарними номерами з розділу п’ять» — а після сигналу про покладену слухавку одразу запала тиша. Наступного дня, коли Лідія згорнулася в клубочок на підвіконні з притиснутою до вуха слухавкою, він узяв іншу на кухні й почув лише низьке гудіння.

Насправді в Лідії не було друзів, але батьки про це не знали. Якщо батько запитує: «Лідіє, як справи у Пем?», Лідія відповідає: «О, в неї усе чудово, її нещодавно взяли в групу підтримки», — і Нат не заперечує. Він вражений спокійним обличчям сестри й тим, як вона бреше навіть оком не змигнувши.

А нині тим паче не можна розповідати про це батькам. Нат дивиться, як мама строчить на звороті старого рецепта, й коли вона запитує в них із Ханною: «Можете ще когось пригадати?» — думає про Джека та відповідає: «Ні».

Цілу весну Лідія провела з Джеком, точніше, — прогуляла. Вона практично щодня каталася з ним на його «Жучку», з’являлася вдома якраз до обіду, вдаючи, що увесь цей час була в школі. Якось раптово зав’язалася ця дружба. — Нат відмовлявся використовувати які-небудь інші слова.

Джек жив із матір’ю у сусідньому будинку, й одного разу Нат подумав, що міг би потоваришувати з ним. Але не вийшло. Джек принизив його перед іншими, насміхався, коли мама пішла від них, і вже здавалося, що вона ніколи не повернеться. Тепер Нат думає: «Хіба Джек мав право так глузувати?». Адже в нього самого немає батька. Коли вони з матір’ю сюди перебралися, усі сусіди шепотілися, буцімто Джанет Вольф розлучена, а Джек росте без нагляду, бо вона весь час працює в лікарні у другу зміну. Того літа пліткували й про Натових батьків, але мама повернулася. Мати ж Джека досі розлучена. І Джек досі робить, що йому заманеться.

А тепер? Минулого тижня дорогою додому Нат бачив, як Джек вигулює свого собаку. Нат ішов навколо озера, уже збирався завернути у свою вуличку, що веде у глухий кут, коли побачив Джека. Той ішов берегом — високий, худий, у старій запраній футболці, зі скуйовдженим чубом кольору піску, а пес підтюпцем біг слідом. Коли Нат його проминав, Джек глянув і ледь помітно кивнув. У кутику його рота була затиснута сигарета. Те, що він кивнув, подумав Нат, означає швидше просто впізнавання, аніж привітання. Джеків пес теж подивився на Ната й недбало підняв ногу на стовбур. І з цим типом Лідія гуляла цілу весну.

Якщо тепер щось розказати, думав Нат, вони закричать: «Чому ми раніше про це не знали?!». Йому доведеться розповідати про всі ті випадки, коли він говорив: «Лідія робить уроки з подругою» або «Лідія залишилася на додаткове заняття з математики», хоча мав на увазі: «Вона з Джеком» або «Вона катається на Джековій автівці», або «Вона з ним бозна-де». І цього ще замало: вимовити Джекове ім’я — означало визнати щось, чого він не хотів визнавати. Той Джек останнім часом займав надто велику частину життя Лідії, хоча з’явився в ньому всього кілька місяців тому.

По той бік столу Мерилін уголос зачитує номери з телефонної книги. Джеймс повільно й обережно набирає номер, крутячи коліщатко одним пальцем. З кожним дзвінком до його тону додається збентеженості. «Ні? Вона ні про що не згадувала? Якісь плани? О-у. Я зрозумів. Що ж. У будь-якому разі, дякую».

Нат вивчає дошки столу, перед ним лежить відкритий фотоальбом. На місці відсутньої фотографії — прозоре пластикове вічко, крізь яке біліє підкладка. Мама водить пальцем по рядках у телефонній книзі, його кінчик сіріє. Ханна під скатертиною дістає Ната пальцем ноги. Дотик комфорту. Але він не підіймає голови. Натомість закриває фотоальбом — а на протилежному кінці столу мати викреслює зі списку ще одне ім’я.

Після дзвінка на останній номер Джеймс кладе слухавку, забирає в Мерилін аркуш і викреслює Карен Адлер, розділяючи букву «К» на дві «V». Ім’я все одно проступає під лінією. Карен Адлер. Мерилін ніколи не дозволяла Лідії іти гуляти, поки вона не скінчить усіх своїх домашніх завдань — досі це зазвичай бувало в неділю по обіді. Часом Лідія буквально випрошувала зустріч із друзями в ці пообідні години: «Дехто з наших збирається в кіно. „Енні Холл“. Карен страшенно хоче його подивитися». Джеймс діставав із гаманця десятку і підсовував її по столу, що означало: «Гаразд, піди розважся». Він згадує, що жодного разу не бачив у доньки квитка й що коли приїжджав по неї після кіно, Лідія завжди стояла на тротуарі сама. Десятки разів він зупинявся ввечері на сходах і посміхався: згори долинали уривки Лідіїних телефонних балачок:

— О, боже, я уявляю собі! І що вона сказала потім?

Але тепер він знає — донька не телефонувала Карен, Пем чи Дженні багато років. Джеймс пригадував усі ці довгі пообід­ні години, коли вони думали, що Лідія залишилася на додаткове заняття після уроків. Діри, що зяяли в часі: тоді вона могла бути де завгодно й що завгодно робити. Цієї миті Джеймс ловить себе на тому, що вже знищив ім’я Карен Адлер — від нього лишилася чорнильна пляма.

Він знову піднімає слухавку і набирає номер.

— Покличте офіцера Фіске, будь ласка. Так, це Джеймс Лі. Ми зателефонували всім Лідіїним... — він затинається. — Усім, із ким вона вчиться. Ні, нічого. Гаразд, дякую. Так ми й зробимо.

— Вони посилають офіцера на її пошуки, — він