Селеста Інг - Несказане

Настає і збігає час обіду — жоден з них не може навіть уяви­ти себе за їжею. Здається, це лише для фільмів, де так красиво підносять виделки до рота. Своєрідний марний ритуал. Телефон мовчить.

Опівночі Джеймс наказує дітям іти спати. Вони не опираються, але батько стоїть унизу під сходами, аж поки обоє не підіймаються нагору.

— Ставлю двадцять баксів, що Лідія зателефонує до ранку, — говорить він з удаваною впевненістю.

Ніхто не всміхається. Телефон так і не дзвонить.

Нагорі Нат зачиняє двері своєї кімнати й вагається. Йому хочеться знайти Джека — Нат певен: той знає, де зараз Лідія. Але він не може вислизнути з будинку, поки батьки не ляжуть спати. Його мати насилу стримується, здригається щоразу, коли вмикається чи вимикається моторчик у холодильнику. Та все одно з вікна видно, що в будинку Вольфів не світиться. В’їзд до нього, на якому зазвичай стоїть Джековий сталево-сірий «Фольксваґен», порожній. Як завжди, Джекова мати забула ввімкнути ліхтар над дверима.

Нат силкується пригадати: чи не поводилася дивно Лідія вчора ввечері?

Його не було аж чотири дні. Уперше в житті поїхав з дому так надовго. Він був у Гарварді. Гарварді! Там, де має з осені навчатися. У ці останні навчальні дні перед підготовчим періодом — «Два тижні на метушню й вечірки перед іспитами», пояснив студент на ім’я Енді, у якого він жив, — атмосфера в кампусі була неспокійна, майже святкова. Усі вихідні Нат блукав, побожно запам’ятовуючи все, що бачив: гранчасті колони величезної бібліотеки, червону цеглу будівель на тлі яскраво-зелених газонів, солодкий запах крейди, який літав у кожній лекційній залі. Цілеспрямованість, яку він бачив у кроках кожного перехожого, — ніби всі вони знали про власне величне призначення. Ніч проти п’ятниці Нат провів у спальному мішку на підлозі в кімнаті Енді й прокинувся, коли сусід Енді на ім’я Вес прийшов зі своєю дівчиною. Увімкнулося світло, й Нат завмер, закліпав на двері, в отворі яких, у світлому тумані з’явилися високий парубок із борідкою і дівчина, яку він тримав за руку. Довге руде волосся хвилями обрамлювало її обличчя.

— Вибач, — сказав Вес і вимкнув світло.

Нат почув обережні кроки: двоє скрадалися спільною кімнатою до Весової спальні. Хлопець не заплющив очей, яким довелося заново звикати до темряви, й подумав: «Ось що таке коледж».

Тепер йому згадується минулий вечір. Якраз перед обідом він приїхав додому. Лідія ховалася у своїй кімнаті, й коли всі зібралися внизу за столом, Нат запитав, як вона провела ці кілька днів. Сестра знизала плечима, майже не відриваючи погляду від тарілки, — він припустив, що це означало: нічого нового.

Він не може пригадати, чи Лідія взагалі привіталася з ним.

У своїй горішній кімнатці Ханна перехиляється через край ліжка та видобуває з нашарувань пилу свою книжку. Насправді, це книжка Лідії «Грім і лють». Модна, англійська. Не для п’ятикласників. Ханна поцупила її з кімнати Лідії кілька тижнів тому, а сестра навіть не помітила. Останні два тижні Ханна щоночі потроху читала її, поступово проникаючи у зміст, смакуючи слова, як вишневу цукерку. Але чомусь сьогодні книжка здалася іншою. Лише коли перегортаєш сторінку назад, туди, де зупинилася вчора, починаєш щось розуміти. Лідія попідкреслювала деякі слова. Іноді поряд з ними трапляються нотатки з класних уроків. «Порядок проти хаосу». «Переоцінювання цінностей південної аристократії». Після цієї сторінки книжка неторкана. Ханна гортає до кінця: жодних позначок, жодних малюнків, чорний текст ніде не пожвавлюється синьою пастою. Дівчинка розуміє, що вона дісталася до місця, на якому Лідія покинула книжку, — і тепер їй теж більше не хочеться читати.

Минулої ночі Ханна не могла заснути й спостерігала, як місяць ковзає небом, неначе білосніжна повітряна кулька. Не вловлювала його рухів, але якщо відвертала погляд, а потім дивилася знову — помічала, що він пливе. Ще трохи, думала дівчинка, і він зачепиться за велику ялинку на задньому подвір’ї. Це тривало довго. Майже засинала, коли їй почувся глухий стукіт — якоїсь миті здалося, що місяць справді зачепився за дерево. Але коли вона визирнула у вікно, місяця не було видно: він майже цілком сховався за хмару. На годиннику, який світився в темряві, була друга по півночі.

Дівчинка лежала тихо, не ворушачи навіть пальцями ніг, і прислухалася. Звук був схожий на те, як зачиняються вхідні двері. Вони були важкі — щоб замкнути на засув, потрібно було натиснути стегном. «Грабіжники!» — подумала вона. Крізь вікно побачила самотню постать, яка перетинала галявину. Не грабіжник — просто тонкий силует серед темної ночі. Він поступово віддалявся. Лідія? Перед очима промайнула картинка життя без сестри. У Ханни будуть краще місце за столом, з якого можна дивитися на кущі бузку в дворі, й велика спальня внизу, там, де й у всіх. За обідом вона перша братиме картоплю. Їй призначатимуться батькові жарти, братові таємниці, найкращі мамині посмішки.

Постать рухалася в бік вулиці, а там зникла, й дівчинка замислилася: чи взагалі щось бачила?

Тепер вона дивиться на мішанину з літер у книзі. Учора вночі то була Лідія, тепер немає жодного сумніву. Чи потрібно розказати про це батькам? Мама засмутиться, що Ханна дозволила її улюблениці Лідії просто піти. А Нат? Вона згадала, що Нат цілий вечір супився, кусав губи, аж виступила кров, та він і не помітив. Брат гніватиметься теж. Він скаже: «Чому ти не вибігла й не зупинила її?». «Але ж я не знала, куди вона йде, — шепоче Ханна у темряві. — Я не знала, що вона взагалі збирається кудись піти».

У середу вранці Джеймс знову телефонує в поліцію. Чи з’явились якісь зачіпки?

Там перевіряють усі можливі версії.

Може офіцер сказати їм що-небудь, хоча б що-небудь?

Вони досі сподіваються, що Лідія сама повернеться додому, роблять усе можливе і, звісно, триматимуть родину в курсі.

Джеймс киває, ніби офіцер Фіске його бачить. Потім кладе слухавку й знову сідає до столу, не дивлячись ні на Мерилін, ні на Ната з Ханною. Не потрібно нічого пояснювати: з виразу обличчя зрозуміло, що новин немає.

Напевне, єдиний правильний варіант — чекати. Діти не йдуть до школи, залишаються вдома. Телевізор, журнали, радіо — усе втрачає сенс перед цим страхом. Надворі сонячно, повітря свіже й прохолодне, але ніхто не збирається виходити на ґанок або на подвір’я. Навіть прибирання здається неможливим. Пилосос може всмоктати якусь підказку. Якщо підняти з підлоги книгу й покласти назад на полицю — можна знищити певний натяк. Тож родина чекає. Усі збираються біля столу й бояться глянути у вічі одне одному. Розглядають дерев’яні волокна стільниці, неначе це гігантський відбиток пальця або карта, на якій є те, що вони шукають.

Так триває до обіду середи, коли перехожий помічає на завмерлому в безвітрі озері покинутий човен.

Багато