Селеста Інг - Несказане

цю дівчину асистувати на лекції для бакалаврату. А в квітні запропонував бути його асистентом у літній школі.

— Сподіваюся, літні студенти будуть кращими за цих, — сказала Луїза. — Кілька з них стверджували, що залізнична лінія «Кейптаун—Каїр» проходила Європою. У них дивні, як на студентів коледжу, проблеми з географією.

— Ну, це не Гарвард, що тут скажеш, — Джеймс складає докупи обидва стоси робіт і вирівнює, наче колоду карт, орієнтуючись на краї робочого столу. — Інколи мені здається, що все це марнування часу.

— Не можна звинувачувати себе в тому, що студенти навіть не намагаються вчитися. І не всі вони такі погані. Є кілька п’ятірок. — Луїза дивиться на нього, кліпає, погляд раптом стає серйознішим. — Ваше життя — не марнування часу.

Джеймс говорив лише про вступний курс. Він працював зі студентами, які з року в рік ніяк не могли знайти час на вивчення бодай базової хронології. Цій дівчині двадцять три, думає він. Вона нічого не знає про те, марно витрачено життя чи ні. Але таке почути приємно.

— Не рухайся, — каже він. — У тебе щось у волоссі.

Волосся в неї прохолодне й трохи вологе — ще не зовсім висохло після ранкового душу. Луїза не рухається, пильно дивлячись на нього. У її зачісці не пелюстка, як спочатку здалося. Це комашка-сонечко, яку Джеймс знімає, і вона прудко біжить пальцем, дрібно перебираючи жовтими ніжками, схожими на ниточки, поки не звисає з нігтя вниз головою.

— Ці кляті створіння о цій порі року буквально скрізь, — промовляє хтось від дверей.

Джеймс переводить погляд і бачить Стенлі Г’юїтта, який спирається на одвірок. Йому не подобається Стен: у того ноги з червоними прожилками, за формою подібні на жіночі. Стен розмовляє з ним голосно й повільно, ніби Джеймс недочуває, та полюбляє тупі анекдоти на зразок «Джордж Вашингтон, Баффало Білл і Спіро Агню заходять до бару...».

— Ти чогось хотів, Стене? — запитує Джеймс і раптом усвідомлює, що його рука з витягнутими вказівним та великим пальцями (так, ніби вдає пістолет) лежить на плечі Луїзи, й рвучко забирає її.

— Просто хотів запитати про останню записку від декана, — Стен тримає в руці копію якогось документа. — Не хотів вам заважати.

— Мені все одно вже час, — квапиться Луїза. — Вдалого дня, професоре Лі. Побачимося завтра. Вам теж вдалого дня, професоре Г’юїтте.

Джеймсові видно, як вона червоніє, минаючи Стенлі, перш ніж вийти в коридор, і його обличчя починає пашіти. Коли вона виходить, Стенлі сідає на край Джеймсового столу.

— Вродлива дівчина, — каже він. — Вона буде твоїм асистентом і цього літа, чи не так?

— Буде. — Джеймс розкриває долоню — комашка бігає лабіринтом ліній на його пальці, проходить усі закрути й петлі. Йому хочеться вдарити Стенлі просто в цю усмішку, відчути, як його передні зуби легко прогинаються під кулаком. Натомість він змахує сонечко з долоні. Панцир лускає між пальцями, ніби попкорн, і комаха розсипається на зеленаво-жовтий пил. Стенлі й далі водить пальцями по корінцях Джеймсових книг.

Трохи згодом Джеймс палко жадатиме повернення до цієї миті спокою і незнання, до останньої секунди, у яку косий погляд Стена був для нього найбільшою проблемою. Але зараз, коли дзвонить телефон, він ще надто щасливий, бо їх розмову перервали, тому спочатку не відчуває тривоги в голосі Мерилін.

— Джеймсе? — говорить вона. — Можеш приїхати додому?

Полісмени повідомляють, що багато підлітків ідуть з дому без попередження. Вони кажуть: дівчатка часто ображені на своїх батьків, які про це навіть не здогадуються. Нат спостерігає за тим, як вони кружляють кімнатою сестри. Сподівався побачити тальк і віничок з пір’я, службових собак, збільшувальне скло.

Натомість полісмен просто дивиться: на розвішані над її столом постери, на взуття на підлозі, на шкільний наплічник, відкритий наполовину. Тоді молодший офіцер кладе долоню на круглу рожеву накривку Лідіїних парфумів, ніби гладить по голові дитину.

— У більшості випадків причини втечі втрачають значення приблизно за двадцять чотири години, — каже старший. — Дівчатка самі повертаються додому.

— Що це означає? — запитує Нат. — У більшості? Що це означає?

Офіцер дивиться на нього поверх біфокальних окулярів.

— Значна частина випадків…, — повторює він.

— Вісімдесят відсотків? — уточнює Нат. — Дев’яносто? Дев’яносто п’ять?

— Натане, — зупиняє його Джеймс. — Годі. Не заважай офіцерові Фіске виконувати свою роботу.

Молодший записує до свого нотатника подробиці: Лідія Елізабет Лі, 16 років, востаннє бачили в понеділок, 2 травня, квітчаста сукня, комірець хомутиком, батьки Джеймс та Мерилін Лі. Цієї миті офіцер Фіске уважніше придивляється до Джеймса, і в його пам’яті спливає спогад.

— Ваша дружина теж одного разу зникла, чи не так? — запитує він. — Я пам’ятаю той випадок. У шістдесят шостому, еге ж?

Потилицею Джеймса підіймається гаряча хвиля, із-за вух скапує піт. Як добре, що Мерилін унизу чекає біля телефону.

— То було непорозуміння, — сухо відповідає він. — Між нами з дружиною. Сімейна справа.

— Зрозуміло.

Старший офіцер дістає свій записник і робить позначку, тим часом Джеймс постукує кулаком по краю Лідіїного столу.

— Щось іще?

На кухні полісмен гортає родинні альбоми в пошуках фотографії з найчіткішими рисами обличчя.

— Оця, — Ханна показує світлину.

Це знімок з минулого Різдва. У Лідії був кепський настрій, і Нат намагався розвеселити її, мало не шантажем вимучував посмішку. Ніщо не допомогло. Лідія сидить біля ялинки, спиною до стіни, сама в кадрі. Її обличчя — виклик. Вона дивиться прямо, без жодного натяку на поворот голови, і цей погляд ніби запитує: «Чого витріщився?».

На фотографії Нат не зміг розгледіти кольору її очей: зіниці розширилися настільки, що синьої райдужки не видно, не очі, а два темні отвори в лискучому папері. Коли він забрав фотографії з друку, то пожалкував, що знімав цей важкий погляд сестри. Але тепер він дивиться на фото в руках у Ханни і розуміє, як це схоже на Лідію, принаймні, на ту, якою він востаннє її бачив.

— Не цю, — втручається Джеймс. — Не з таким обличчям. Люди подумають, що в неї завжди такий вираз. Візьміть якусь гарну. — Він перегортає кілька сторінок та дістає останній знімок. — Оця краща.

Фотографії лише тиждень; Лідія сидить на столі у свій шістнадцятий день народження і посміхається нафарбованими губами. Її обличчя обернене до камери, але погляд сконцентрований на чомусь за межами білих полів світлини. «Що там такого смішного?», — думає Нат. Не може пригадати, чи то він там стоїть, чи батько щось сказав, чи Лідія сміється з чогось, невідомого нікому з них. Вигляд у неї, мов у моделі з реклами в журналі: темні виразні губи, у тонкій руці — тарілка з ідеальним тортом із морозива. Вона чудово проводить час.

Джеймс присовує фото столом до полісменів, і молодший кладе його в теку та підводиться.

— Це якраз підійде, — каже він. — Зробимо листівку на випадок, якщо дівчинка до завтра не повернеться додому. Не хвилюйтеся. Я певен, вона повернеться.

На сторінках альбому залишилися сліди наслиненого пальця, й Ханна стирає їх своїм пальчиком.

— Вона не могла просто піти, — говорить Мерилін. — Що, як до цього причетний якийсь божевільний? Якийсь псих викрадає дівчат? — Її рука тягнеться до ранкової газети, що досі