Василь Барка - Жовтий князь

стовпа прикутий. З вигляду – середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність: Катранник. Враження буденності підсилено, бо небритий: в неділю схопили нагло. Череп вимірився в височину, з залисками, що коло русявої чуприни біліли над обпаленістю чола і видовженого обличчя. Аж сивими, на дні западин, виглядають очі, хоч вони з проголубінню, притіненою від брів: мов землистого тону, як і вуса, опущені крайцями вниз.

Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер білясту, з рештками початкового барвлення біля коміра, закривав піджак неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу.

Катранникові видно в вікно: стоїть підвода; кінь зіпрілий – на прив’язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи… «Вже ми – як той кінь! – знов мучиться думкою Мирон Данилович. – Прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим».

Дядьки принишкли, як часом соняшники під грозою, що на півнеба нависла і цілить стрілами в беззахисний збір.

Грозить обома руками Отроходін, говорячи, а його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях.

Долонями вдарив об стіл з огнистою накривкою:

– Зробимо, як з ворогами, – в разі невиконання! Відповідатимуть і сім’ї…

Застиг. Скеля! Партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах наставлені в захист Отроходіна. А впроти – гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комишина.

Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться; сталося ж так під час турення в колгоспи. Штовхнуть на північ, плачів повну, як і снігів.

Проминувши коня, зір стрічає далеко і протиставно до сонця, – ген, як карб: місяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папір.

«…Нам зображення, – думає Мирон Данилович. – Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки – смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять».

Недвижно біліє, мов привиддя, моторошний відбиток, а близько – тополі вряд, мов свідки або приречені.

Біль на серці в Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду, – а чим сім’я винна?… І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна – теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди – все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси – тоді їм смерть і нам з ними. Ці ж супостати: давай! – виходить, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! – хто пожаліє, як нас не буде».

Мирон Данилович від думок доповідчика відсторонений. «Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно – звідси вирватись; біда наша: втішаються нею партійщики, як вовки овечим криком… І неділя пропала – золотозубий обгавкав світ».

За вікном кінь ловить бадилину.

«…Бач, мудрує. Ні, дарма! – губи короткі проти загорожі».

Катранник зустрів позирк промовця: пронизливий!

От, відкриті в погляді один для одного. Як на вузькій кладці через безодню, або терпеливо розминутися, або – загибель.

Крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно ближчі, ніж здається з ворожнечі!

Катранникові – такий розпач, мов нерви сповнені гіркими іскрами. І враз відгоріло. Найтихіша мирність прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трішки просвітлена дивною цікавістю до промовця, після незміренної відрази.

Отроходін вирішив миттю, що селянин «плохий», можна вивернути. В непокорі криється м’якість. А чомусь розпалився гнівом: дужим і диким; зіниці в найгострішому блискові звернені до селянина. Густо-брунатні поверхнею, вони – без звичайного прозору. Їх мовби щось випинало зсередини в тверду застиглість, як часом буває в відважних осіб, холодних нервами.

При владності Отроходін, якій неодмінно приналежить, куди б не було! – рушить зразу в крайнощі.

Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовій межі здавна лежав світлий камінь: ознака розділених власностей, довірніша, ніж правничі папери. Бо взаконена в поколіннях, на межі його душі і душі другого, означаючи закон – для білого світу добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирішено коїти руїну. Пнеться інший розпорядок: як хаща. Без жалості. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гірко на думці в Мирона Даниловича: «Хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші, – і переллють сльози в золото, наситять жадобу».

Склавши висновок, Мирон Данилович одвів погляд від промовця. Говори! Твоя справа на місяці показана.

Кінь натужно здобува бадилину; всією шиєю тягнеться, протуляючи губи між дошками, але і ця спроба марна. Вимучений і зголоднілий, стріпував гривою від злих мушок, що лізли в очі.

«…Прокисли повіки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лізти: на слабі очі; біда тварині, бо такі господарі – заморили в роботі, а щоб кинути сіна, того нема; забатожено і нас на гибель, – ну, діждались!»

Отроходін скінчив. Несподівано виштовхнувсь наперед, з-поміж сусідів, що тісно стояли, хліборобик, сухенький і якийсь обгострений рисами лиця і одежі: ніби пташкуватий весь; також і злеглі пучечки волосся були схожі на пір’я, в нерівних стрішках.

– Можна спитать? – звернувся він до хмурного Отроходіна.

Дядько стривожений, з хрипиком в голосі, теж – подібним до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з обуренням:

– Хто ж діти візьме?

– Чиї, які діти? – осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.

– Дитинячі діти! – з відчаєм закричав дядько. – Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо, – хто?

Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся гомін:

– Спитав правильно! Куди діти підуть? Аякже! Ви скажіть – куди? Хліба нема: вже забрано.

Отроходін скипів, скипів неймовірно:

– До порядку! Арештувати, хто порушить тишину! Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свічок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух – дядьки посунули до дверей.

3

Тин, як розділковий ряд, до якого припав від сільради трикутник шпоришів, а напроти – здичавілий сад, його скажені нетрі.

Микола ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли, обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.