Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

– В’яжи його! – крикнув Семенченко і, діставши з кишені невеличку паличку, вистрілив з неї у хлопця світловим згустком.

Інший слідчий дістав з-за поясу розмальовану візерунками киянку і націлив її на жертву. Але жертва не збиралася спокійно спостерігати за нападом. Його голова здригнулася і за мить перетворилася на голову скаженого пса, руки і торс, розірвавши футболку, вкрилися чорною клаптуватою шерстю. Довгі пазурі випросталися з пальців, а ікласта паща роззявилася до неба і несамовито завила.

Неймовірно довгим стрибком він дістався до слідчого з киянкою і одним помахом пазуристої лапи відправив його в політ прямо у сміттєві баки.

Я б після такого не встав. На іншому боці, блогер дрижачими руками з виряченими очима знімав сенсацію. Та й я знімав. І очі у мене, напевно, були такі ж. Це що в біса за Ван Гельсінг? Зацікавлені виттям і гуркотом перехожі зазирали у провулок і як заведені клацали телефонами під акомпанемент здивованих зітхань.

Тим часом бій закінчувався. Майор знову вистрілив світловим згустком у спину вовкулаки. Той завив від болю і, розповсюджуючи запах тліючого прілого матрацу, стрибнув на стіну, пробіг по вертикальній поверхні і впав на землю, збитий новим влучним пострілом Семена. Зі сміттєвого баку піднявся другий слідчий і, хруснувши шиєю, випустив у монстра наелектризовану кулю. Від влучання той здригнувся і затих.

Семенченко обвів втомленим поглядом натовп. Пробурмотів «Мемос», махнув паличкою, і від нього ринула білувата хвиля повітря, яка захлиснула людей і поволі розвіялася. Дивно, але всі раптом поховали телефони і розійшлися хто куди. Навіть небритий блогер зі скляним поглядом, чухаючи потилицю, попрямував до пивного кіоску.

Я подивився на свій телефон. Відео зникло. А чи було воно взагалі? Чи не було все це дивною галюцинацією? Але ж ні. Он у провулку двоє незрозумілих чоловіків по руках і ногах в’язали магічними шнурками зі світла істоту, схожу на обшарпаного вовкулаку. Я не розгубився і знов увімкнув зрадника-телефона, поспішаючи непомітно зняти хоча б таке відео. Через декілька хвилин слідчі зі своїм в’язнем зникли зі спалахом золотих іскорок. Наче й не було нікого.
А я все ж таки отримав сенсаційне відео. І напевно, таки стану зіркою ютубу.

Радісно підскакуючи, я побіг додому, переповнений сумбурною мішаниною думок — чимось середнім між шоком від дивного видовища та передчуванням швидкої популярності від публікації такого крутого відео.

Поряд завищали гальма, і буквально в кількох сантиметрах від мого носа з’явився капот автомобіля. Серце з запізненням опинилося десь у п'ятах. Ну от, такий переломний момент у житті, а мене мало не збила машина. Треба уважніше дивитися по сторонах, інакше до моменту свого тріумфу просто не доживу.

Я помахав кулаком водієві чорного, повністю тонованого Гелендвагена й швиденько заскочив у двері гуртожитку. Не було анінайменшого бажання спілкуватися з водієм такої машини та з’ясовувати, хто з нас правий. Студент-педагог вже одним фактом свого існування менш правий, ніж водій Гелендвагена. Це ж очевидно.

— Андрійку! — з удаваною радістю, немов зустріла давно не баченого сина, вигукнула комендант гуртожитку. — Тебе я тут і чекала.

— Що вам, Олено Михайлівно? — неприязно пробурмотів я. - Я, власне, трохи поспішаю.

Ця немолода жінка бісила мене всі роки, що я тут жив. Та й серед інших мешканців гуртожитку вона великою популярністю не користувалася. Скоріше, навпаки.

— Ти не допоможеш поміняти лампу на стелі? Моргає й моргає, — вона уважно просканувала мене водянистими очима через товсті скельця своїх окулярів і махнула рукою. — Он драбина стоїть. Треба залізти й поміняти. А потім віднести драбину в підсобку.

— Гаразд, — зітхнув я. Попри мою антипатію, змушувати жінку тягати важкі речі — це для мене за межами добра і зла.

Я підійшов до старої металевої драбини, схожої на ті, які пожежники носять і розкривають гуртом.

— А як ви її дотягли сюди? — здивовано почухав я потилицю.

— Так ті наркомани з третього поверху пробігали, то й дотягли. Мабуть, знову за своїми чіпсами та пивом побігли, — скрипнула зубами комендант. — Негідники такі, бездарі...

— І чому ж тоді ви їх не змусили замінити лампу? — запитав я.

— Та ти що таке кажеш?! — вигукнула жінка. — Ті наркомани не впораються з таким. У них же руки з дупи. Так само, як і в тебе. Але ти хоча б не наркоман. Начебто.

Вона знову підозріло оглянула мене з голови до п'ят і щось собі кивнула. Потім поглянула на лампу, яка горіла рівним білим світлом, і задумливо протягнула:

— А може, й не треба нічого міняти. Само відремонтувалося.

— Хіба так буває? — критично поглянув я на жінку. — Може, ви морочите мені голову? Взагалі-то в мене купа справ.

— У нас тут іноді все само по собі ремонтується, — змовницьки прошепотіла комендант. — Колись стілець хитався, а наступного дня дивлюся — а він цілий і міцний, як новий. Чи підлога скрипіла-скрипіла, а потім перестала. Так і з лампою цією. А знаєш чому?

— І чому ж? — іронічно посміхнувся я.

— Бо я на свята постійно бризкаю скрізь свяченою водою. Тепер ця будівля благословенна Богом, — жінка вирячилася так, ніби відкрила мені якусь таємницю Всесвіту.

— Що ви там про наркоманів розповідали? Ви самі точно нічого не вживаєте? — засміявся я.

— Не говори дурниць, — образилася жінка. — Віднеси драбину в підсобку і йди собі.

Я важко зітхнув, вхопив це залізне одоробло й, зціпивши зуби, потягнув його по коридору. От нема чого більше робити, крім як тягати туди-сюди цю дурню.

— А вам хлопці з третього поверху нічого не казали, коли її несли? — крекнувши, я з гуркотом упустив драбину на підлогу і з хрустом випрямив спину.

— Та нічого, — здивувалася рабовласниця. — Втрьох ухопили, перенесли й зі своїми жартами побігли далі. Ти чого став? Неси давай, дрищ.

— Втрьох... Ага, — я видихнув, намагаючись вгамувати злість і не послати дурну тітку куди подалі. Плюнувши на долоні, потягнув драбину далі.