Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

— Ви божевільні. Це… це занадто. Це… прекрасно.

Вона обійняла обох, міцно, по-справжньому. Їхні силуети злилися у м’якому світлі з вікон, що ще ловило останні відблиски дня.

— Ти врятувала нас, Гражо, — тихо нагадала Белла, зворушливо усміхаючись. — Тепер ти вдома.

— То що, повечеряємо? — весело підморгнула Белла. — Я приготувала пасту з лисичками, ще й салат зі свіжою зеленню з базару.

— І вино є, — додав Віктор, уже рушаючи до будинку, — біле, трохи прохолодне. Саме те, що треба.

За кілька хвилин усі троє сиділи за столом на веранді барнхаусу. Над головами шелестіло листя, а звідкись із лісу долинав дзвінкий перегук птахів. На столі парувала тепла вечеря, пахла зеленню, часником і грибами. Пляшка вина холоділа у відерці з джерельною водою.

— Завтра перенесемо твої речі, — промовила Белла, наповнюючи келихи. — Твій дім чекає.

Гражина усміхнулась і схилилася на лікоть.

— Дякую вам… я досі не можу повірити. Це неймовірно.

— Розповідай краще, як тобі Буковель? — Віктор подав їй тарілку з пастою.

— Гарно. Спокійно. Сонце, гори, повітря таке чисте, ніби прорізаєш ним грудну клітку... Два тижні — спокою. Але вже час було повертатись.

— А Нік? — Белла нахилилася вперед із хитрою усмішкою. — Ти згадувала,телефоном, про когось… археолога?

Гражина пирснула зі сміху й зробила ковток вина.

— Нік. Англієць. Каже, приїхав по роботі — його роботодавці запросили в Україну, але зустріч відклали, от він і завис у Буковелі. Ми кілька разів снідали разом, розмовляли біля басейну… нічого такого, але було приємно.

— Приємно, — повторив Віктор з іронічним підйомом брови.

— Він дивився на тебе, як на привид із легенди? — підколола Белла.

— Він милувався моєю чолкою, — Гражина посміхнулася, відкинувши пасмо волосся за вухо. — І сказав, що мій андеркат “hypnotic”.

— Ого, — Віктор посерйознів. — Це вже небезпечно.

Усі засміялися.

— Він хороший. Але то, мабуть, просто епізод, — зітхнула Гражина. — Ми попрощались... тепло. Він поцілував мене в щоку. Сказав, що сподівається ще зустріти.

— І?

— А я… не знаю. Може й зустрінемось. А може ні. Є речі важливіші — друзі, дім, ця тиша навколо.

— Ми раді, що ти тут, — м’яко сказала Белла. — І що тепер у тебе є дах над головою — свій.

— Знаєте, це найспокійніший вечір за дуже довгий час, — Гражина вдячно обвела їх поглядом. — Дякую вам.

Світло лампи на веранді було теплим, майже жовтим. Десь унизу річка поспішала собі, як завжди. А над ними зависла тиша, така затишна й важлива, як дім.

Наступного ранку повітря було свіже й прохолодне, з того типу, що обіцяє теплий день. Сонце ледь ковзало схилами, просвічуючи крізь туман, що ще не встиг розтанути в долині. На подвір’ї барнхаусу панувала тиха метушня.

Гражина стояла біля свого чорного VW Caddy Maxi, з якого вже витягали коробки, сумки, ноутбук, акуратно складене спорядження, сканери, портативний принтер, термоси, навіть її улюблену ковдру, вишиту птахами. Віктор виносив речі, зосереджено і впевнено, як завжди, а Белла реготала, коли в руках у неї опинився скручений килимок для йоги.

— Ти це береш? Ти ж ніколи не займалась йогою, — пожартувала вона.

— Це для балансу, — всміхнулась Гражина. — Візуального.

А-фрейм зустрічав її відкритими панорамними вікнами. Усередині ще пахло свіжим деревом — гірка смола, трохи лаку. Усе було зручно й просто: кухня-студія, обідній стіл з темного дуба, м’який диван біля каміну, дерев’яні стелажі для книг і техніки. Антресольна спальня під самою стелею, з виглядом на річку, що пливла поміж каміння, як думка, що не затримується.

Коли все було рознесено, розставлено й розкладено, Белла, втомлена, але задоволена, вийшла на веранду й витерла чоло тильною стороною долоні.

— Ну от і все. Тепер ти вдома, — сказала вона, сідаючи на дерев’яний східчик.

Гражина вийшла слідом, тримаючи чашку кави, й подивилася на обрій. Десь у далині, над лісом, ліниво пропливав орел.

— А що далі? — спитала вона, стиха.

— Далі… — Белла повернулася до неї і трохи серйозніше додала: — Треба зв’язатися з Юліаном. Сказати, що ми готові. Час повертатись до справ.

— Усі? — перепитала Гражина.

З хати вийшов Віктор, витираючи руки об рушник.

— Усі, — підтвердив він. — Ми чекали на тебе. Без тебе — це не команда.

Гражина кивнула. Каву допила до дна. Десь усередині вже гуло — знайомий передчуттям гул. Не страх, не тривога. А тиша перед тим, як щось почнеться. Дуже важливе.

— Тоді дзвонимо Юліану. Хай готує координати.

Гражина стояла на веранді свого нового а-фрейму, тримаючи в руці смартфон. Екран засвітився, і знайоме ім’я — Юліан — миготіло кілька секунд, перш ніж вона натисла на "виклик".

На тому кінці одразу відповіли.

— Гражино, привіт. Ви вже вдома?

— Привіт. Так, усе гаразд. Речі розклали, дім стоїть, як з картинки. Ми готові.

— Чудово. Команда в зборі?

— Віктор і Белла поряд. Слухаємо тебе.

У слухавці запанувала коротка тиша, потім голос Юліана знову озвався — спокійний, трохи приглушений, ніби він говорив з тінню за спиною:

— Тоді слухайте уважно. Я призначаю зустріч у Чернівцях. Там, у старій частині міста, є один ресторанчик. Тихе місце, без зайвих очей і вух. Хочу ввести вас у курс справи, є деталі, які краще обговорити особисто.

— Назва? Час?

— "Фортеця", завтра о 14:00. У підвалі. Просто скажіть, що ви до Юліана.

— Прийнято.

— І ще, Гражино… Це буде щось інше. Не просто чергова робота. Не забудьте те, чого навчилися. І не забувайте — тіні тут, серед нас.

Зв’язок урвався.

Гражина повільно поклала телефон. Озирнулась на Віктора й Беллу, що вже стояли в дверях, уважно спостерігаючи за її реакцією.

— Зустріч у Чернівцях. Завтра. В ресторані “Фортеця”.