Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Дім

Час сплив швидко — тижні зникли, як краплі на розпеченому камені. І от — сонячний ранок, повітря свіже, мов джерельна вода, а над схилами Буковелю ще клубочиться легка пара, залишки нічної прохолоди.

Гражина стоїть біля свого чорного Caddy. Вбрання — просте, дорожнє. Волосся зібране, чолка все одно вибилася і лоскоче щоку. Вона жмуриться від сонця.

Нік мовчки допомагає їй поставити рюкзак у салон, не поспішає говорити, ніби затягує останні хвилини.

— Дбай про себе, — каже він нарешті. Голос рівний, але в очах — щось важче за просту турботу.

— А ти дочекайся дзвінка, — киває вона. — І не втрать себе в чужій грі.

Він нахиляється. Не різко, не впевнено, а з повагою — і легко торкається губами її щоки. Тепло. По-людськи. Як подяка за щось, що навіть не сформулюєш словами.

Вона не відповідає словами. Просто сідає за кермо, заводить двигун. Короткий погляд — крізь лобове скло, і авто рушає.

Нік стоїть на місці. Руки в кишенях, обличчя спокійне, але очі біжать за чорним бусом, що повільно зникає на гірській дорозі. Колеса піднімають легкий пил. Сонце блищить на даху машини.

Він дивиться довго, поки авто зовсім не сховається за поворотом.

Тоді лиш повільно зітхає, проводить долонею по волоссю й усміхається сам до себе — коротко, м’яко. Як людина, яка побачила щось справжнє. І хоч не втримала, але вдячна за зустріч.

 

Надвечірнє сонце вже торкалося верхівок дерев, заливаючи все м’яким, золотавим світлом. Гражина повільно в’їхала на знайоме подвір’я, обминаючи молоді кущі гортензій і кам’яні стовпчики з ліхтарями, що ще не світилися, але вже готувалися до вечора. Колеса Caddy тихо прокрутилися по гравію, і вона раптом завмерла.

По той бік старого барнхаусу, який був тепер увесь у затінку, стояв новий дім — такий же чорний, у формі А-фрейму, лише свіжіший, ще з незайманим дахом, якого не торкнулася ні мох, ні пилюка часу. З широкого панорамного вікна ледь видніло світло — тепле, мов свічка за вікном у нічному лісі. Будинок виглядав так, ніби виріс із землі сам, сховавши в собі нову історію.

Поряд, як завжди, текла річка. Її вода зблиснула на мить крізь зарості — швидка, неспокійна, з відлунням гірської меланхолії. Вода ніколи не зупинялась. Як і час.

Гражина зупинила авто під навісом — він був уже трохи зарослий хмелем, що обплів дерев’яні балки. Тінь від навісу падала на лобове скло, охолоджуючи кабіну після дороги.

Не встигла вона вимкнути двигун, як двері барнхаусу відчинилися, і на поріг вибігла Белла — усміхнена, в розтягнутій сірій кофтині й боса, з кухликом у руці.

— Ну нарешті! — вигукнула вона і, не чекаючи, кинулася до Гражини.

З-за Белли вийшов Віктор. Звичний — у темній сорочці, закочених рукавах і з чашкою кави в іншій руці. Обличчя змучене, але тепле, з ледь помітною усмішкою в кутиках губ.

— Ми вже думали, ти передумала вертатися, — кинув він спокійно, але очі світилися справжньою радістю.

Повітря наповнив запах свіжої хвої, диму з далекого багаття і квітів, що росли на підвіконнях у дерев’яних ящиках. Світ здавався вповільненим, теплим, таким, що приймає назад без зайвих питань.

Гражина вийшла з авто і на мить просто стояла. Вдома.

Віктор підморгнув, глянув на Беллу, потім на Гражину й урочисто, майже з дитячою гордістю сказав:

— А-фрейм твій. Подарунок. Тепер ти маєш тут свій дім.

Белла усміхнулась, обіймаючи Гражину за плечі:

— Він невеликий, але ж дивися — дах не тече, вікна — нові, і диван м’який. І найголовніше — ми поряд.

— Ми хотіли, щоб ти відчула, що в тебе тут завжди є місце. — Віктор додав тихіше, але щиро.

Гражина розгублено глянула на них обох, тоді перевела погляд на будиночок. Її голос трошки затремтів, але очі світилися:

— Я не знаю, що сказати… Це — неймовірно. Дякую… вам обом. Справжній сюрприз.

Вона зробила крок до Белли, на мить затрималася і з лукавою усмішкою прошепотіла:

— То це, мабуть, щоб я не чула, як ти Віктора стягаєш по ночах?

Белла пирснула зі сміху й штовхнула її в бік:

— Ти що, Гражо! Я ж ніжна, як троянда з шипами!

— Ага, троянда… — буркнув Віктор із задоволеним виразом обличчя.

Троє стояли посеред зеленого подвір’я, сміялися, як старі друзі, яких поєднало не одне життя. Сонце вже ховалося за пагорбами, але навколо ставало лише тепліше — не від світла, а від присутності. Тепер у Гражини був дім. Свій. Серед тих, хто став рідним.

— Пішли, покажемо тобі, що там усередині, — запропонував Віктор, обережно торкнувшись плеча Гражини.

— Та ходімо вже! — підхопила Белла з тією характерною веселістю, в якій ховалась і турбота, і вдячність.

Троє рушили до нового а-фрейму, що стояв трохи осторонь, серед трави, оточений запахом річки й хвої. Його темний фасад виглядав сучасно й водночас скромно, майже сором’язливо, мовби сам будиночок не вірив у свою важливість. Панорамні вікна від підлоги до стелі відбивали західне світло, а за ними вже спокійно розтікались контури дерев’яних стін і тіней від меблів.

Усередині було ще затишніше, ніж здавалося здалеку. Простір близько 40 квадратів був продуманий до дрібниць: світле дерево на стінах, стелі й підлозі виливалося приємним ароматом сосни. Кілька м’яких текстильних деталей — килим, плед, завіси — додавали домашнього тепла. Невеликий кухонний куточок у кутку, поруч — драбина на антресоль, де за дерев’яною балюстрадою розташувалась спальня з широким ліжком, вкритим білим лляним покривалом.

— Тут пахне новим життям, — прошепотала Гражина, оглядаючи простір. Її голос трохи затремтів.

Віктор, стоячи у дверях, глянув на панорамне вікно й задумливо мовив:

— Суми зараз під обстрілами. Може, то знак, що ми не дарма перебралися сюди.

— Ми тепер разом. І маємо майбутнє, — додала Белла, притискаючись до нього.

Гражина вже не могла стримати сліз. Вона затулила очі рукою, сміючись крізь сльози:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍