Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

року, Британія могла б не напасти на Китай того року; якби комісіонер Лінь приділяв більше уваги захистові узбережжя, британці не досягли б успіху так легко. Проте це означає, що незалежно від того, коли саме наставав критичний момент, хто саме сидів на троні, вигравав вибори чи командував арміями, у дев'ятнадцятому сторіччі Захід завжди перемагав. 1898 року британський поет та політик Гілер Белок добре підбив підсумок:

Що б не відбувалося,

ми маємо кулемета Максима,

а вони не мають.[5]

Кінець оповіді.

Хіба що, звичайно, це не кінець оповіді. Це лише підстава порушити нове питання. Чому Захід мав кулемета, а більше ніхто не мав? Це питання я розгляну першим, бо відповідь підкаже нам, чому нині панує Захід. Маючи цю відповідь, ми зможемо сформулювати друге питання. Люди переймаються проблемою, чому Захід панує, зокрема й тому, що хочуть знати, як довго, в який спосіб і взагалі чи це буде тривати, тобто що буде далі.

Це питання ставало дедалі нагальнішим наприкінці двадцятого сторіччя, коли Японія постала як велика потуга, а на початку двадцять першого сторіччя воно неуникне. Обсяг китайської економіки подвоюється щошість років, і до 2030 року вона, мабуть, буде найбільшою в світі. Я пишу цю книжку на початку року 2010, коли більшість економістів вважають, що світового економічного двигуна перезапустить саме Китай, а не Сполучені Штати чи Європа. 2008 року Китай приймав надзвичайно видовищні Олімпійські ігри; двоє китайських «тайконавтів» здійснили космічні подорожі. Китай та Північна Корея мають ядерну зброю; західні стратеги стурбовані тим, як Сполучені Штати пристосовуватимуться до зростання китайської потужности. Питання про те, як довго Захід залишатиметься нагорі, стало пекучим.

Загальновідомо, що фахові історики є поганими пророками; більшість із них взагалі відмовляються говорити про майбутнє. Втім що більше я думав про те, чому Захід панує, то більше усвідомлював, що Вінстон Черчил, історик за сумісництвом, багато що розумів краще, ніж більшість професіоналів. «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, — казав Черчил, — то далі ви побачите вперед». У тому ж дусі (навіть попри те, що Черчилові мої відповіді могли б не сподобатися) я припускаю, що знаючи, чому Захід панує, ми краще відчуватимемо, чого чекати від двадцять першого сторіччя.

Звичайно, я не перший намагаюся збагнути, чому Захід панує. Питанню вже добрих 250 років. До початку вісімнадцятого сторіччя воно поставало нечасто, бо не мало особливого сенсу. Коли європейські інтелектуали у сімнадцятому сторіччі почали серйозно думати про Китай, більшість із них почувалися відстрашеними давниною та складністю Сходу. Поодинокі представники Сходу, що звертали на Захід хоч якусь увагу, казали, що почуваються так само. Деякі китайські чиновники захоплювалися оригінальними західними годинниками, диявольською артилерією та точними календарями, але в усьому іншому вважали чужоземців невиразними й не бачили в них чогось, вартого наслідування. Якби китайські імператори вісімнадцятого сторіччя знали, що французькі філософи, як-от Вольтер, вихваляли їх у своїх поемах, вони напевне подумали б, що саме так французьким філософам і належало чинити.

А втім, відколи заводи почали задимлювати небо над Англією, європейські інтелектуали відразу усвідомили, що мають проблему. Зрештою не таку вже й погану: схоже було, що вони мають перейматися цілим світом. Було лише незрозуміло, чому саме.

Європейські революціонери, реакціонери, романтики та реалісти занурилися в шал дискусій на тему, чому Захід бере гору, й випродукували безліч контроверсійних припущень та теорій. Щоб відповісти на питання, чому Захід панує, варто, мабуть, виокремити дві базові течії, що їх я називатиму теоріями «тривалої зафіксованости» та «короткочасової випадковости». Не варто навіть казати, що далеко не всі ідеї чітко пасують до поглядів того чи того табору, однак такий поділ принаймні дає змогу дещо уточнити.

Теорії тривалої зафіксованости об'єднує ідея, що споконвіку якийсь ключовий фактор спричиняв великомасштабну непорушну відмінність між Сходом та Заходом і визначив наперед, що промислова революція має відбутися саме на Заході. Тривалісти шалено сперечаються, що то за чинник і коли саме він почав діяти. Дехто наголошує на матеріяльні сили — клімат, топографію, природні ресурси; інші вказують на менш матеріялістичні чинники — культуру, політику, релігію. Ті, що віддають перевагу матеріяльним силам, вважають «тривалий» час справді дуже довгим. Деякі з них дивляться на п'ятнадцять тисяч років назад, у кінець льодовикового періоду; дехто йде в минуле навіть далі. Інші, що роблять наголос на культурних чинниках, вважають тривалий час дещо коротшим, простяглим десь на тисячу років, до Середніх віків, чи на дві з половиною тисячі років, до часів грецького мислителя Сократа та великого китайського мудреця Конфуція. Тривалісти згідні в одному: британці, що завоювали собі шлях до Шанхаю у 1840-ві роки, та американці, що змусили Японію відкрити порти десятиріччям пізніше, були несвідомими агентами низки подій, зрушених за тисячі років до того. Триваліст сказав би, що починаючи цю книжку з контрасту між сценаріями Альберт у Пекіні та Ауті в Балморалі, я вчинив щиру дурницю. Королева Вікторія завжди мала перемагати, результат був невідворотний. Він був закладений протягом незліченних поколінь.

Приблизно від 1750 до 1950 року всі пояснення того, чому Захід панує, були варіяціями на тему тривалої зафіксованости. Найпопулярнішою була версія, що європейська культура просто вища за будь-яку іншу. Від кінця Римської імперії більшість  європейців усвідомлювали себе насамперед християнами, простежуючи своє коріння до Нового Заповіту. Проте, коли інтелектуали вісімнадцятого сторіччя спробували пояснити причини початку панування Заходу, дехто з них запропонував іти до джерел уздовж іншої лінії. За їхніми словами, дві з половиною тисячі років тому стародавні греки створили унікальну культуру розуму, винахідливости та свободи. Таким чином Європу спрямовано на іншу (кращу) траєкторію, ніж решту світу. Схід також мав свої знання, проте його традиції були надто плутаними, надто консервативними, надто єрархійними, що унеможливлювало змагання з думкою Заходу. Багато хто з європейців дійшов висновку, що вони вигравали конкуренцію з усіма іншими завдяки своїй культурі.

Перед 1900 роком інтелектуали Сходу намагалися пристосуватися до економічної та військової зверхности Заходу й часто визнавали цю теорію, хоча й з відхилами. Протягом двадцяти років після появи комодора Пері в Токійській бухті, рух «Цивілізація та Просвітництво» перекладав японською мовою класичні твори французького Просвітництва та британського лібералізму й пропонував наздоганяти Захід шляхом демократії, індустріялізації та емансипації жінок. Дехто навіть пропонував зробити англійську мову державною. Інтелектуали, зокрема Фукудзава Юкіті у 1870-і роки, вважали проблему довготривалою. Джерелом багатьох рис японської культури був Китай, а в далекому минулому Китай пішов жахливо хибним шляхом. Відтак Японія була лише «напівцивілізованою». Проте,