Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Двері за Степаном зачинилися, а двері, де була Віра так і не відчинилися. Артур ще зробив кілька спроб достукатися туди — марно. Важко зітхнув і схопив легку куртку з крісла. Мабуть, варто сьорбнути кави…На веранді він кілька хвилин прововтузився намагаючись взутися в кросівки самостійно. Останнім часом з цим йому завжди допомагала Віра, або хтось з дітей, але зараз він опинився з цим сам на сам. Від кількох, не зовсім вдалих спроб зігнутися, потемніло в очах…було нестерпно думати про свою безпорадність. Зрештою, він дав кросівкам спокій і без зайвих зусиль взувся в ті самі леопардові капці. Так значно краще. 

Артур покульгав до найближчої кав'ярні. Благо, та була зовсім поруч. І ось, через хвилин десять, він вже сидів за стійкою втупившись в майже чорне еспресо. Чому він його взагалі замовив? 

— А ми часом не..? — почув Артур звернення до себе якогось чоловіка, що стрімко йшов до нього на зустріч. 

— Не думаю, — швидко перебив він незнайомця. Артуру сьогодні не хотілося розводити з кимось теревені..не той настрій, не той день…навіть не те взуття на ньому. 

— Вибачте, – привітно всміхнувся чоловік, що таки підійшов до Артура і замовив щось і собі, — Я, мабуть, переплутав вас з кимось. Хоча…— погляд чоловіка незнайомця зупинився на рожевих капцях Артура. Він на кілька секунд замовк, але потім продовжив, — Хоча думаю ми таки могли б десь перетинатися…

— Війна? — стенув плечима Артур, — Психлікарня??¹* – хмикнув пригубивсь до кави. 

— Війна навряд чи, а от психлікарня цілком…

— Це ви по капцях визначили, — посміхнувся Артур перевівши погляд на власне взуття, що було ні до погоди, ні до одягу, ні до статті…короче не кстаті, — Теж там бували? 

— Майже, — стримано всміхнувся чоловік, — А ви? 

— Думаю це взуття говорить саме за себе, — всміхнувся собі під носа Артур, — То ви…? 

— А…я Гнат Ковальчук²*, приємно познайомитися, — простяг той руку з привітністю.

— Артур Мищенко. 

— Ну знаєте, психи завжди дивляться на світ по особливому. От я, дивлячись на ваше взуття, хм…знаєте, що воно мені нагадує? 

— Поняття не маю, — розсміявся Артур.

— Полуницю в шоколаді, — клацнув пальцями, —  Ці от візерунки й рожевий колір. Були б то крокси я б взагалі сказав, що то полуниця в кошику, — стенув Гнат плечима, і розсміявся після цього. 

— Розумію чому у вас був шанс загриміти у дурку, — реготнув Артур, — Вибачте, то я жартую, — пояснив привітно.

— Нічого, ви влучно все підмітили. І про те, що я псих, і про те, що ледь в дурку ледь не загримів. Сподіваюся ваш похмурий настрій трохи залишив вас? 

— Це так помітно? 

— Можливо звичайним людям ні, — прошепотів Гнат, — Але психи дуже емпатичні…кажу вам. То що у вас там сталося? — поцікавився чоловік, під носом якого стояв якийсь напій…явно не кава, — Якщо не хочете, можете не розповідати…

— Посварився з дружиною. Тепер вона закрилася в кімнаті, а я без неї навіть взутися в нормальне взуття не можу…

Гнат кілька секунд мовчав, ймовірно зважуючи, щоб то могло означати. Бо новий знайомий не був схожий ні на підкаблучника, ні на розмазню, ні на тюхтія. Але ця фраза, щодо не можливості взутися самотужки, щось таки мала означати. 

— О, розумію. У мене взагалі таке часто. Ну сварки…маю на увазі.

— І що ви робите, як миритеся зі своєю коханою?

— Що? — сколихнув стакан з напоєм Гнат, наче шукаючи там відповідь, —  Прикидаюся психом…як завжди. Падаю в ноги, каюся, цілую пальці…

Артур нахмурився і цього разу не від гіркого напою, а від слів цього чоловіка. 

— Та ну? 

— Кажу вам. Перший раз я хлюпнув перед Сабріною на коліна в самісіньке болото. Вчепився як той кліщ…і тримав ноги поки не пробачить, — слова Гната звучали доволі переконливо. Ба більше, Артур побачив в очах чоловіка іскорки — Гнату це подобалося! Точно псих. 

— І вона вас пробачила? 

— Ну не зразу звісно, бо я таки був козлиною. У мене не було шансів. Тож я чіплявся за соломинку…точніше за її ноги. 

— Звучить доволі відчайдушно.

— А виглядало ще відчайдушніше, — вирячив очі Гнат потягнувшись до свого напою, — Але кажу вам, воно того варте. До речі…полуниця в шоколаді…це кепська ідея. Моя не схвалила. 

— Візьму на замітку, – кутик рота Артура піднявся у посмішці. Кава закінчилася і розмова, здавалося теж. Тож він вирішив податися назад в готель і перевірити пораду Гната на практиці. Щоправда, якщо Віра таки відчинить йому двері. Акуратно зліз зі стільця і потиснувши руку новому знайомому помалу покульгав до виходу. 

Лиш тепер до Ковальчука прийшло усвідомлення того, що було сказане Артуром. А саме фраза про не можливість взутися самотужки. Його хода…здавалося, що в ній було забагато болю. Тож дивлячись в слід чоловіку він гукнув: 

— Важко вам буде падати на коліна перед нею.. звісно…– фраза була сказана з сумом та співчуттям, — Без неї не зможете підвестися.

— А без неї я і не хочу, — всміхнувся у відповідь Артур, перед тим як відчинити двері.

— Гей, — окликнув його востаннє Гнат, — Це був не ти, Артур Мищенко…я дійсно тебе з кимось сплутав. Бо якби це був ти, я тебе б пам'ятав. Думаю…ти міг би бути мені другом, — підняв стакан в такт словом чоловік. 

— Ну тільки якщо на тобі були б капці з полуницями, — всміхнувся у відповідь Артур і вийшов за двері. 

Можливо хтось розцінив би цю фразу як стьоб, але ж….псих психа зрозуміє. І фраза сказана Артуром означала лиш одне: “Так! Ми цілком могли б стати друзями”. І о благо, як добре, що Степан про це не дізнається, бо він би таке не пережив…Морозний ще досі від леопардових капців не відійшов:)

¹* маловідомий факт про Артура) Він дійсно був не лише на війні, але й у психлікарні. Туди його заприторила мачуха, якій самій би не завадило б там побувати=)) (про це згадую у першій книзі циклу "Бачити кінчиками твоїх пальців)

²* Гнат Ковальчук -- герой книги Марини Тітової) Про те, як він мирився з своєю коханою Сабріною падаючи на коліна, і про те як "милі" родичі теж ледь не засунули його у психлікарню...ви можете прочитати у книзі авторки "Примха диявола"