Беатріс Марр - Дивна: Карма, Беатріс Марр

Все-таки у головної героїні дивна карма. Усе життя Вікторію неначе переслідують іноземці. Абдулла та Мехмет стали набагато звичнішими іменами за Грицька й Степана, тому коли колега попросила замінити її на парі з іноземними студентами, дивного було мало. Але коли в багатомільйонному місті раптово натикаєшся на давно знайому людину, та ще й серед списку іноземців, стає не до жартів. Що це, не інакше як доля?

1 розділ

"Знаєте, це вже зовсім не смішно ... За останні років п'ять навколо мене миготіло більше двох тисяч іноземців, більша частина з них була зі Сходу ... Та я не можу звичайні імена запам'ятати. У моїй голові Абдулла, Мехмет і Батир краще відкладаються ніж Сергій, Анна чи Андрій. Що зі мною не так?" –  питала я на себе на роботі, коли дізналася, що вестиму практичні заняття у іноземців. – "Та я від них втекла два роки тому ... і ось знову – на тобі, Вікторіє Генріхівно, отримуй!" – невгавалася я.

"Ну, Вікусь, більше нікому, адже ти знаєш, я і лекції можу тобі віддати, щоб їх не бачити. А раптом там американці будуть або хтось ще..."– відповідала мені задумавшись Надійка Петрівна.

"Расистка клята, американці в наш університет навіть довічно ув'язнених арештантів не відправить на каторгу. Ех, пішли зі мною разом, хоч познайомимося зі студентами, а то якось не по-людськи, ми вже два тижні від них ховаємося", – трохи охолола я.

"Ніхто не ховається, просто розклад не узгодили з деканатом ось і все", – не вгамовувалася Надійка, на 10 рочків старша за мене, а на вигляд як дитина мала, кандидат наук з купою різних почесних звань і до того ж зоозахисниця.

За п'ять хвилин, піднімаючись сходами в аудиторію і побачивши перших представників групи, колежанка почала смикати моє пальто і шепотіти на вухо: "Вікуся, вони фіолетові, в житті таких не бачила, мені вже стає погано. Я домовлюся, щоб тобі і лекції передали, не витримаю такого стресу." – сказала Надійка, поглянувши на мене очима як у кота зі «Шрека» і молячись (хоча досі не вірила у Бога).

Я ж, дивлячись на моїх студентів невимовно зраділа, тому що їх виявилося всього троє: два африканці (завжди знала, що вони мали бути людьми вихованими і поважаючими викладачів) та одна дуже симпатична дівчинка з розкосими очима.

"Добре, так і бути. Може хоч англійською мовою з ними побалакаю, а то вже почала забувати", – здалася, ще не знаючи в чий полон, я.

"Дякую величезне! Люблю тебе! Я побігла домовлятися в деканат. Ти, давай, знайомся, і закінчуй швидше. З мене чай з трюфелями", – ледь не верещала Надійка і побігла в бік виходу з корпусу.

"Що ж, будемо знайомитися. Мене звати Вікторія Генріхівна, можна просто – Вікторія", – гмикнула про себе я, неясно пам'ятаючи сюжет мексиканського серіалу «Просто Марія» (добре, що я не Марія), і продовжила: "Ви добре знаєте українську мову або мені краще з вами англійською спілкуватися? Я за першою освітою викладач англійської мови, а за другою вже економіст. Якщо вам зручніше буде англійською, то без проблем.

"Ми говоримо і розуміємо українську мову, але якщо Ви хочете, то можемо і англійською спілкуватися, – з явним акцентом сказав темношкірий хлопець на першій парті, – Мене звуть Бастіан і я приїхав з Гани".

Двері в аудиторію відчиняються і вбігає худорлявий хлопець, точно ще один мій студент.

"Пробачте, запізнився. Я нічого не пропустив?" – запитав він, практично бездоганною українською мовою, що я задумалася, чому його в цю групу записали, якщо він киргиз або узбек українського походження.

"Ні, ми тільки знайомимося. Як вас звуть, звідки Ви?"

"Мене звуть Лі Хао , але я собі вибрав українське ім'я – Степан, тому Ви можете мене звати так. А, і я з Китаю", – відповів хлопчина.

«Перший прокол», – подумала я. Я граю в гру "Вгадай національність" вже п'ять років і рідко помиляюся. Збій у системі.

Дізнавшись, що другого африканця, теж ганійця , звуть Самюель, а тендітну дівчину з В'єтнаму звуть Лінь , я вирішила все-таки поставити запитання, яке мучило мене останні двадцять хвилин: "Степане, чи не Ви староста? Скільки у нас в групі студентів і чи всі вони ходять на пари?"

"О, ні, Вікторіє, не я. Староста наш із Туреччини. У них учора було свято, тому їх і немає сьогодні, а так нас десять людей в групі", – відповів добродушний Степан.

«Прокол номер два. Господи, за що? Турок – староста, ще й за ідеєю він не один, раз Степан сказав "їх"», – промайнув ураган Абдурахман у моїй голові.

"Добре, якщо сьогодні більше нікого не буде, давайте на сьогодні закінчимо. Тільки попрошу скинути мені на пошту список групи, а я вам скину підручник, який допоможе вам у вивченні нашого предмета", – натомість сказала я.

"Добре. Дякую вам, до побачення!" – радісно відповіли мені мої студенти і буквально вибігли з аудиторії.

Тоді я навіть не уявляла у що мені виллється моя доброта, знання мов і лояльне ставлення до всіх рас і національностей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍