Богуміл Грабал - Я обслуговував англійського короля

в чоботях, а я засміявся і зрозумів, що найбільше зворушує людей, у що вони вірять насправді і на що вони здатні за кілька дрібних монет, і коли я підходив з квітами, то побачив, що перед нашим рестораном юрмиться вже цілий тлум людей, я вибіг нагору, вихилився з вікна і шпурнув повну пригорщу дрібняків так, щоб вони впали не біля людей, а за кілька метрів далі. Тоді збіг донизу й почав підрізати квіти і, як завжди, вкладав у вази по дві галузки шпараґусу[2] і дві гвоздики, а сам позирав у вікно, як люди рачкують і збирають гроші, мої монети, і при цьому сваряться, що один цю саму монету побачив швидше за того, хто її підняв… Тієї ночі, і наступної я снив і марив, а потім і вдень, коли не було відвідувачів і я вдавав, що щось роблю, коли протирав кухлі і розглядав їх на світло, я прикладав скло до очей і дивився крізь нього на протилежний бік площі, на просторий ринок і моровий стовп[3], на небо, на хмари, і вдень мені теж марилось, як я літаю над містечками й містами, і селами, і селищами, і неначе в мене безмежно велика кишеня, і я набираю повні пригорщі мідяків і кидаю їх на тротуари так, наче сію зерно, але переважно за спини перехожих, повні жмені копійок, і бачу, що майже ніхто не може стриматися і збирає ту грошву, як вони буцаються головами, як сваряться, але я вже лечу далі і стаю від цього щасливіший, і в снах я теж поринав у це блаженство, набирав повні жмені монет і кидав їх за спини усе іншим людям, а дрібняки лунко дзенькали і розліталися, а я володів таким даром, що бджолою влітав у вагон чи трамвай, і несподівано кидав пригорщі мідяків на підлогу, і враз усі нахилялися, відпихаючи одне одного, щоб тільки вхопити ті дрібняки, про які кожен думав і брехав, що вони випали саме з його кишені… І ті марення підбадьорювали, адже я був такий маленький, що мусив носити високий кавчуковий комірець, бо мав коротку шию, а той комірець підпирав мені бороду, тому, щоб не боліло, я постійно ходив із задертою головою, і, не маючи змоги без болю глянути вниз, мусив нахилятися всім тілом, мої повіки опускалися вниз, і я навчився дивитися в цю щілину, я дивився на світ мовби з погордою, кпинами чи насмішкою, і відвідувачі думали, що я зарозумілий, а я навчився й стояти, й ходити з закинутою головою, мої ступні постійно були розпечені, як праска, я навіть дивувався, чому вони не загоряються, чому не підпалюють моїх черевиків, так вони мені пекли, аж я, бувало, впадав у таку депресію, що вливав собі в черевики холодну газ-воду, особливо на вокзалі, але це помагало тільки на мить, це було так нестерпно, що я готовий був скинути черевики і бігти у фраці до струмка, опустити ноги в крижану воду, ще трошки, і я побіг би, тому я знову вливав собі в черевики газ-воду, а деколи вкидав і дрібку морозива, отоді-то я й розумів, чому метрдотелі і кельнери носять на роботі старі черевики, ті найрозтоптаніші, які викидають на смітники, бо лише в таких черевиках можна безболісно цілий день ходити й стояти, і взагалі всі — покоївки й касирки мали клопіт з ногами, а ввечері, коли я скидав черевики, мої ноги були запилюжені аж до колін, так, мовби я цілий день тупцяв по вугільній пилюці, а не по килимах і паркетах, ось вам фрак навиворіт, зворотний бік життя усіх кельнерів і піколиків на світі — біла накрохмалена сорочка, сліпучо-білий кавчуковий комірець і ноги, що поступово чорніють, наче від якоїсь страшної хвороби, коли смерть починається з ніг… Але! щотижня я заощаджував собі на чергову панянку, і щоразу на нову, та друга панянка в моєму житті була білявка. Коли я прийшов і мене запитали, чого бажаю, я сказав, що хочу повечеряти, і відразу додав: у сепаратці, а коли запитали мене з ким, я показав на білявку і знову закохався у ту світловолосу дівчину, і було ще краще, ніж перед тим, хоча те, перше, було незабутнє. І завше я випробовував магічну силу грошей, замовляв шампана, але спочатку сам куштував, бо панянка мусила пити разом зі мною, я вже не допустив, щоб мені наливали шампана, а панянці лимонаду. І от, лежачи наголяса і вдивляючись у стелю, я ні з того, ні з сього встав, вийняв з вази півонії, обірвав з них пелюстки і встелив ними панянці животика, то було таке гарне, аж я сам замилувався, а панянка підвела голову і теж глянула на свій животик, але пелюстки опадали і я делікатно притиснув її назад, щоб лежала, я зняв зі стіни дзеркало і наставив його так, щоб і вона могла помилуватися своїм прегарним животиком, оздобленим пелюстками півоній, я сказав, як то буде чудово, коли я знов сюди прийду і тут будуть квіти, і я знову оздоблю тобі животика, а вона сказала, що такого з нею ще ніколи не траплялося, такої честі для її вроди, і сказала мені, що завдяки цим квітам закохалася в мене, а я сказав, що буде дуже гарно, коли на Різдво я нарву ялинових галузок і прикрашу її животик тими галузками, а вона сказала, що буде ще гарніше, якщо обкладу її животик омелою, але я сказав, що було б ще краще, якби вона подбала про те, щоб над канапою на стелі висіло дзеркало, щоб було видно, як ми лежимо, а особливо, яка вона гарна, коли лежить гола з віночком довкола кучерявого лона, віночком, який буде мінятися разом з порами року і квітами, які бувають саме в тому місяці, яка то буде краса, коли я оздоблю її лоно злотоцвітом, папороттю, айстрами, хризантемами й осіннім листям… і я встав і відчув себе великим, і був я великим, а коли йшов геть, дав їй ще двісті крон, але вона мені їх повернула, проте я поклав їх на столі і, відходячи, почувався так, ніби мав метр вісімдесят, і пані Райській подав сотку у віконце, до якого вона нахилилася й дивилася на мене крізь окуляри… і вийшов я в ніч, і небо над темними вуличками сяяло зорями, та я не бачив нічого, окрім фіалок, пролісків і крокусів, укладених віночком на животику