Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

деяких рецензій, ота свинота, Грабал, належить до учнів Неруди і решти класиків!!! Жахіття!!! Він не вартий навіть постояти коло Неруди. Гашек у цілому свому «Швейкові» на кількасот сторінках не нагромадив стільки, як цей сексуальний збоченець».

«Я, пане Грабал, вірте мені, після прочитання Ваших книг уже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, дотеп, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!»

«Не хочу робити порівнянь, але Ви таки з роду Ванчури, з роду Ладіслава Кліми, з роду Ярослава Гашека, з роду Кубіна. Ви маєте чудовий словник, сповнений поезії, жодних там манірностей чи сюсюкань, все тут налите кров’ю і жагуче. І ще одно: були Ви, начебто, комівояжером. Я так само їздив колись продавати гребінці, бритви, запальнички, бенгальські вогні, липучку для мух та іншу галантерею».

«Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками?

Скільки ж то ти пропиячив зі своїми «критиками» і «рецензентами» по різних борделях, що так тебе вихваляють?»

«Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидарас або імпотента. Надто оті його словечка, нібито народні, усі їх варто виставити на суд. А взагалі це об’єкт для неврологічних досліджень».

«Досить Грабала! — це гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинська рийко. А хай би тебе дідько забрав!»

«Виглядаєте Ви, як поштивий батько сімейства, котрий з нудьги длубає в носі, й мене аж злість бере, коли подумаю, що й Ви з Брна. А тому валю Вам просто в очі, руба в зуба: і не сором тобі, старий, засцяний пияцюро!»

ОПОВІДКИ З ШИНКУ

Я сиджу в «Золотому тигрі», бавлюся картонною підставкою з-під гальби і не можу розгледіти емблеми, два чорних тигри так і миготять у моїх пальцях, і я, як завжди, підсвідомо загинаю кутики рахунку, спочатку один, потім другий, після третього пива третій, а потім четвертий; часами, коли перше пиво приносить Богоуш, то він витягає з кишені білої куртки листок білого паперу, на якому вже наперед загинає один куточок, а сиджу я в компанії, бо де не сяду — там моя компанія, це мій ритуал, і не тільки мій, але і всіх тих, хто заходить сюди випити пива: стіл — це компанія, що веде бесіди. Це такі бесіди за столом у кнайпі, під час яких людина мовби оновлюється після повсякденних стресів, та й коли всі просто так пашталакають, то й це теж оновлення; можливо, коли тобі зовсім кепсько, найкращі ліки — це банальна розмова про банальні справи і події. Часом я сідаю і сумовито мовчу, та й взагалі — до першого пива я даю ясно зрозуміти, що не бажаю відповідати на будь-які питання, так я смакую це моє перше пиво. Тому я не відразу адаптуюся до цієї деспотично гучної господи, не відразу налаштовуюся на таку кількість відвідувачів і голосів: кожен хоче, щоб його слова були почуті; кожен у цій кнайпі думає, що саме його слова заслуговують на виняткову увагу, тому-то голосно вистрілює свою банальну репліку; а я дивлюся на цих горлодерів — і після другого пива теж вважаю свої слова страшенно важливими і теж вигукую щось у честолюбній певності, що це повинен почути не тільки мій стіл, але й увесь світ.

Так я й сиджу, нервово постукуючи картонками з-під гальб, набираю їх з добрий десяток і тасую, як колоду карт, потім висипаю на стіл, надпиваю пива — і відразу знову беруся гратися картонками та рахунком. Я на своєму місці; я не один, але в розмови присутніх не втручаюся, лише слухаю. Скільки десятків тисяч бесід я таким чином провів, скільки десятків тисяч людей пройшло переді мною в цих моїх шинках, скількох я, можливо, зачепив своїми звертаннями, а то й діалогами, що іноді завершувалися справжнісінькою лекцією, коли всі ми затихали і слухали історії, котрі оповідалися так, що переставали бути просто п’яною балаканиною, а, як це зі знанням справи назвав Еман Фрінта, оповідями з шинку. Пан Руїс, віолончеліст із «Квартету Дворжака», саме закінчив оповідати про їхній останній концерт у Білині, похмурому і зашморганому містечку, яке старіє від негоди і нехлюйства влади, центральною площею якого тинялося без діла кількоро п’яниць-циганів, але ввечері в ратуші зібралася пристойно одягнена публіка, і Білина змінилася: вдячні слухачі були зворушені.

Мої сусіди за столом завелися про гриби, про рижики; я усе чекав, коли ж вони нарешті скажуть головне, але власне головного про рижиків ніхто так і не сказав, тому я вибачився і промовив…

— Рижик, добродії, — гриб містичний, адже він такого прекрасного рудуватого відтінку, а зеленуваті концентричні кола на його капелюшку саме й виражають містичний зміст цього гриба, тому що ці зеленуваті маліючі кола вінчає гострий зелений пиптик — осередок усіх цих кілець, і ця крапка посередині капелюшка є центром пізнання, це те ж саме, на що дивляться буддійські жерці, споглядаючи власний пуп; при цьому вони начебто повертаються пуповиною назад, у лоно нашої праматері, першої жінки з гладким животом, відкіля взяв початок рід людський. Усе це, добродії, кажу я, можна вичитати з концентричних зелених кілець рудого рижика, які втілюють у собі головний символічний зміст людського минулого і сьогодення… Але ви, добродії, любите попоїсти, отже я розповім вам один рецепт, як іспанські лісоруби готують рижики. Шар ковбаси, зверху шар рижиків, потім нарізаний перець, потім шар сала, потім помідори, потім знову шар ковбаси і рижиків, і так шар за шаром, а зверху знову ковбаса; усе це запікається на багатті, а коли страва готова, її можна ще посипати тертим сиром…

І я вигукував це своє послання, щоб, з одного боку, мене було хоч якось чутно, а з іншого — мені здавалося, що мене повинно бути чутно не тільки в Празі, але й у всій країні, у всій Європі; тому я, бува, і кричу як зварйований, думаючи ніби те, що чаїться в мені, належить усім… А пан Руїс розповідав, як «Квартет Дворжака» виконував у Швеції суто чеську музику, себто Дворжаків квартет, якого той написав, коли в нього вмерли діти, а насамкінець — «З мого життя»… І отут раптом