Емма Донохью - Кімната

— Ну, ще однісіньку, сьогодні ж мій день народження! Будь ласочка!

Ма розтуляє рота, а потім стуляє. Вона каже:

— Чом би й ні?

Ма вимикає звук під час реклами, бо реклама роз’їдає наш мозок найшвидше, а так вона не долітає до наших вух.

Я бачу іграшки, чудову вантажівку, батут і біоніклів. Двоє хлопчиків б’ються, тримаючи в руках трансформери, але це дружня сутичка, а не бійка якихось поганців.

Тоді починається нова програма, це «Губка Боб — Квадратні Штанці». Я підбігаю, щоб доторкнутися до нього і до морської зірки Патрика, але не до Сквідварда, бо він моторошний. Це страшна історія про велетенський олівець, і я переглядаю її крізь пальці Ма, вдвічі більші за мої.

Ма нікого не боїться. Хіба що Старого Ніка. Найчастіше вона називає його просто він; я навіть не знав, як його звуть, доки не побачив мультик про чоловіка на ім’я Старий Нік, що з’являється вночі. Я називаю так справжнього чоловіка, бо він теж приходить уночі, хоч на типа з Телевізора й не схожий — той має бороду, роги і всяке таке. Якось я запитав Ма, чи справді Нік старий, і вона відказала, що він майже вдвічі старший за неї, отож досить старий.

Щойно передача закінчується, Ма встає й вимикає Телевізор.

Мої пісюхи жовті від вітамінок. Я сідаю какати й наказую какавелькам:

— Бувайте, пливіть у море.

Я змиваю воду й дивлюся, як наповнюється бак — буль-дзюр-вур-ррр. Тоді я тру свої руки, аж поки мені починає здаватися, що моя шкіра от-от злізе, — отак я дізнаюся, що вже досить їх мити.

— Під Столом павутина, — кажу я, хоч і не збирався цього робити. — Її сплів Павук. Він справжній. Я бачив його двічі.

Ма всміхається, проте не по-справжньому.

— Будь ласочка, не змітай її. Павука там немає, але він може повернутися.

Ма стає навколішки й заглядає під Стіл. Доки вона не заклала волосся собі за вухо, я не бачив її обличчя.

— Скажу так: нехай лишається до того часу, коли ми тут прибиратимемо, добре?

Це буде у вівторок, тож іще три дні.

— Гаразд.

— А знаєш, — вона встає, — поміряймо твій зріст, тобі ж уже п’ять.

Я підскакую в повітрі.

Зазвичай Ма не дозволяє мені малювати ніде: ні на стінах Кімнати, ні на меблях. Коли мені було два рочки, я надряпав щось на ніжці Ліжка, коло Шафи, тому щоразу, коли ми прибираємо, Ма стукає по подряпині й каже:

— Дивись, це вже назавжди.

Але мій день народження — інша річ; це крихітні цифри біля Дверей: чорна четвірка і чорна трійка під нею, а двійка червона, бо таким кольором писала наша стара Ручка, аж поки в ній закінчилася паста. Найнижча цифра — одиниця — теж червона.

— Стань прямо, — каже Ма.

Ручка торкається моєї маківки.

Коли я відхожу, трохи вище від четвірки бачу чорну цифру п’ять. П’ятірку я люблю найбільше; у мене по п’ять пальців на руках і по стільки ж на ногах. Так само й у Ма, бо я викапана вона. А дев’ятка мені зовсім не до душі.

— Ну, який я заввишки?

— Твій зріст... Ну, я точно не знаю, — каже вона. — Можливо, ми попросимо принести нам вимірювальну стрічку як недільний подарунок?

А я думав, що вимірювальні стрічки бувають лише в Телевізорі.

— Ні, попросімо ліпше цукерок. — Я кладу великий палець на четвірку і стою, уткнувшись у неї обличчям, мій указівний палець лежить на волоссі. — Я не на багато виріс за цей час.

— Це нормально.

— Що таке нормально?

— Ну... — Ма жує губу. — Це означає, що все гаразд. Ніяких проблем.

— Глянь, які я маю, натомість, великі м’язи.

Я стрибаю на Ліжку, наче Джек — підкорювач велетнів у чоботах-скороходах.

— Могутні, — каже Ма.

— Велетенські.

— Превеликі.

— Здоровенні.

— Безмірні, — каже Ма.

— Здоровомірні.

Це слово-складанка, коли ми зліплюємо два слова разом.

— Добре вийшло.

— Знаєш, — кажу я їй, — як мені буде десять, то я вже виросту.

— Тану?

— Я ставатиму більшим, і більшим, і більшим, аж поки обернуся на людину.

— Насправді ти вже людина, — заперечує Ма. — Ми обоє люди.

Гадаю, до нас це слово теж пасує. Але особи в Телевізорі зроблені з самих кольорів.

— Ти маєш на увазі жінку з букви ж?

— Так, — відповідаю я, — жінку з хлопчиком у яйці в моєму пузику, і він теж буде справжнім. Або я виросту велетнем, але добрим, отакенним.

І я стрибаю, щоб торкнутися того місця, де Ліжкова Стіна сполучається з похилим Дахом.

— Звучить здорово, — каже Ма.

Її обличчя стає сумним, а це означає, що я сказав щось не те, от тільки я не знаю що.

— Я вилечу крізь Дахове Віконце в Космічний Простір і гасатиму між планет — вжжж-вжжжж, — кажу я їй. — Я навідаю Дору, і Губку Боба, і всіх моїх друзів. Я заведу собаку й назву його Щасливець.

Ма розпливається в усмішці. Вона кладе Ручку назад на Полицю.

Я питаю її:

— Скільки років тобі мине на твій день народження?

— Двадцять сім.

— Ого!

Здається, мій вигук зовсім не збадьорив її.

Доки у Ванну набирається вода, Ма дістає з Шафи Лабіринт і Форт. Ми склали Лабіринт, коли мені було два рочки; він увесь із картонних трубок з-під туалетного паперу, склеєних як тунелі, що звиваються навсібіч. М’ячик-Стрибунець любить блукати в Лабіринті й ховатися там, і мені раз по раз доводиться кликати його звідти. Я трясу, кручу й перевертаю Лабіринт, аж поки м’ячик викотиться, — хух! Тоді я засуваю в Лабіринт інші речі — наприклад, арахіс, або уламок Синьої пастелі, або коротку суху макаронину. Вони ганяються одне за одним у тунелях, стукаючись і кричачи гу. Я не бачу їх, але прислухаюся крізь картон і здогадуюсь, де вони є. Зубна Щітка хоче звернути за ріг, та я кажу їй: «Вибач, ти занадто довга». І вона стрибає у Форт, щоб охороняти вежу. Форт зроблено з консервних бляшанок і пляшечок з-під вітамінок; ми добудовуємо його щоразу, коли в нас з’являються порожні. З Форту можна бачити всі довколишні шляхи, він пирскає на ворогів киплячою олією,