Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

2-2 Валерія

- Та не хвилюйся ти так, — промовила Міла, як тільки ми повернулися назад до кабінету, — може й не звільнять.

- Угу, не звільнять, аякже, — промовила я, малюючи в голові похмуру картину свого нещасного майбутнього, — Сумніваюся, що нове керівництво буде ж настільки до мене поблажливе, як покійний Василь Михайлович.

- Ну, чому ж? — запитала  та, — Наталія Олегівна...

- З превеликою радістю дасть мені пенька під зад, — перебила я.

- Я взагалі то про те, що її прізвище також не назвали, — поглянула на мене колега.

- Щось мені від цієї інформації ні холодно ні жарко, — відповіла я й тяжко зітхнула. Хлопець кинув, роботи, можна сказати, немає...  Кота й собаки також немає... Мда... Нічогенький так у мене  Новий рік намічається. А ще й до всього цього пригадалося, що коли виходила з під'їзду то зіткнулася з сусідкою бабою Любкою. Я вам по секрету скажу, що світ ще не бачив настільки шкідливих людей, як вона. Щоправда, я не відразу її розкусила, це вже потім, коли випадково побачила, як вона своє сміття змітає мені під килимок. Ото з того часу, впевнена, вона і поробила мені щось. Недарма ж так сьогодні посміхалася побачивши мене.

- Слухай, — на вустах Міли раптом з'явилася хитра посмішка, а в очах затанцювали бісенята, —  чому б тобі не спробувати під час новорічного корпоративу якомога ближче познайомитися з нашим новим шефом ? — запитала вона.

- Ти, це серйозно зараз? — постаралася сказати як можливо суворіше.

- Звичайно, — відповіла та, — Ти познайомишся, ви проведете разом трохи часу і, будеш й надалі працювати.

- Ну, знаєш, — підвелася я зі свого крісла та спершись об край столу, схрестила на грудях руки, — ще ніхто не додумався настільки оригінально обізвати мене працівницею древньої професії. У мене, між іншим, — трішки підійнявши підборіддя, я продовжила далі, — яка не яка, а гордість все-таки є. І на роботу сюди, — легенько постукала себе вказівним пальцем по скроні, — я влаштувалася саме завдяки цьому, а не... — махнула рукою та направилася до шафи.

- Лєра, та у мене й на думці нічого подібного не було, — тут же кинулася виправдовуватися Міла, — Я тобі, навпаки допомогти хочу. Це ти, між іншим, думаєш не зрозуміло про що.

    «Ну, от, — промайнула невтішна думка, — для повного фіаско залишилося побити горшки з Мілою».

- Взагалі-то, — я дістала свою шубку й одягла її, — у мене немає ніякого бажання йти на корпоратив. Все рівно нічого цікавого не буде.

- А може й буде. Хоча... Роби, як знаєш, — сказала на це колега й уткнулася носом у монітор, роблячи вигляд, що вирішила затриматися й трішки попрацювати.

  А я ж тим часом визирнула у коридор, подивилася чи немає нікого, а потім, схопивши свою сумочку, тихесенько (наскільки це взагалі можливо, особливо коли ти на шпильках), почала прокладати собі дорогу додому. На моє щастя (ну хоча б у цьому пощастило) на моєму шляху так ніхто й не зустрівся. Та й Степанович, наш охоронець, як завжди це буває, дрімав у своїй будці.

 Виходячи з будівлі, я була впевнена, що просто візьму та й піду. Але ні, не втрималася, обернулася аби в останнє подивитися на місце своєї колишньої роботи де пропрацювала три роки. Навіть не віриться, що стільки часу пройшло, бо таке відчуття, що ніби тільки вчора сюди влаштувалася. Тяжко зітхнувши й змахнувши з очей непрохану сльозу, дістала мобільний аби викликати таксі.  Ні, роботу іншу я звісно знайду, це не проблема. Просто вся ця ситуація... Образливо, одним словом.