Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

— Ти з острова Монреаль, — зауважила Клара.　

— Це правда, — зі сміхом визнала Мирна. — Хоч і з південної частини. Я люблю зиму. Лише взимку моя шкіра рожева. Що скажеш? Я можу зійти?　

— За кого?　

— За білу.　

— А ти б хотіла?　

Мирна раптом подивилася на свою найкращу подругу серйозними очима й усміхнулася.　

— Ні. Ні, більше не хочу. Хмм.　

Здавалося, вона була задоволена й навіть трохи здивована своєю відповіддю.　

І ось тепер псевдобіла жінка у своїй рожевій пишній «шкірі», із шарами яскравих шаликів, у фіолетовій тоці з помаранчевим помпоном важко крокувала щойно розчищеною стежкою.　

Незабаром вони будуть у Монреалі. їхати недалеко, менше ніж півтори години, навіть у снігопад. Клара з нетерпінням чекала післяобіднього різдвяного шопінгу, але родзинкою її подорожі, кожної її поїздки до Монреалю на Різдво, була таємниця. Її особиста втіха.　

Клара Морров до смерті хотіла побачити різдвяну вітрину «Огілві»[9]. Знаменитий універмаг у центрі Монреалю мав найчарівнішу різдвяну вітрину у світі. У середині листопада величезні шибки чорніли й порожніли, їх закривали папером. І тоді починалося хвилювання. Коли ж відкриється святкове диво? У дитинстві для Клари це було захопливішим, ніж парад Санта-Клаусів. Щойно поширювалися чутки, що «Огілві» нарешті зняв папір, Клара поспішала до центру міста й прямувала до магічної вітрини.　

І щоразу відбувалась магія. Клара кидалася до вітрини. але троки віддалік зупинялася. Вона заплющувала очі, збиралася з думками, потім робила крок уперед і рознлющувала очі. І ось воно. Село Клари. Місце, куди вона тікала, коли її, чутливу маленьку дівчинку, тлумили розчарування і жорстокість. Зима це чи літо, Кларі було достатньо заплющити очі, і вона опинялася там. З ведмедями-танцюристами, качками на ковзанах і жабами у вікторіанських костюмах, що сиділи на містку й рибалили. Уночі, коли під підлогою її спальні сопів, пирхав і дряпав кігтями вовкулака, вона заплющувала свої крихітні блакитні оченята і переносилася крізь чарівну вітрину в село, де вовкулака ніколи б її не знайшов, бо вхід до села охороняло добро.　

Минули роки, й у житті Клари сталася найдивовижніша річ. Вона закохалася в Пітера Морров й погодилася відкласти штурм Нью-Йорка. Натомість вона пристала на його пропозицію переїхати на південь від Монреалю, до крихітного села, яке він любив. Клара не була знайома з цим регіоном, вона була містянкою, але любов до Пітера виявилася такою сильною, що вона навіть не вагалася.　　

Тож двадцять шість років тому розумна й цинічна випускниця коледжу мистецтв вийшла з їхнього гримучого «фольксвагена» й розридалася.　

Пітер привіз її в зачароване село її дитинства. Село, про яке вона забула, бо доросле життя вимагало іншого ставлення та інших пріоритетів. Зрештою виявилося, що різдвяна вітрина «Огілві» не була вигадкою і мала назву Три Сосни. Вони купили маленький будиночок край сільської луки й зажили життям, чарівнішим за те, про яке Клара навіть не наважувалася мріяти.　

За кілька хвилин у теплій машині Клара розстебнула парку. Вона дивилася на засніжену сільську місцевість, що пропливала повз. Це було особливе Різдво — із причин як жахливих, так і чудових. Її близька подруга і сусідка Джейн Ніл, яку вбили трохи більше ніж рік тому, залишила всі свої гроші Кларі. Минулого Різдва вона почувалася надто винною, щоб витратити бодай щось. Кларі здавалося, вона нажилася на смерті Джейн.　

Мирна глянула на подругу. Її думки мандрували тими самими стежками — вона згадувала любу покійну Джейн Ніл і пораду, яку дала Кларі після вбивства Джейн. Мирна звикла давати поради. Вона була психологом у Монреалі, поки не зрозуміла, що більшість її клієнтів насправді не прагнули покращання. Вони чекали на пігулки та запевнення, що в усьому поганому немає їхньої вини.　

Тож Мирна все це покинула. Вона завантажила свою маленьку червону автівку книжками й одягом і поїхала через міст якнайдалі від острова Монреаль, на південь до кордону зі США. Подумки вона вже сиділа на пляжі у Флориді й усе обмірковувала.　

Але втрутилися доля й голод. Неквапливо прокладаючи шлях мальовничими путівцями, Мирна не проїхала й години, як раптом відчула, що зголодніла. Піднявшись вибоїстою ґрунтовою дорогою на пагорб, вона натрапила на село, заховане серед пагорбів і лісів. Це стало для Мирни цілковитою несподіванкою. Вона була настільки захоплена побаченим, що зупинилася й вийшла з машини. Стояла пізня весна, і сонце тільки набирало сили. Від старого кам’яного млина витікав струмок, біг повз білу дерев’яну каплицю й огинав з одного боку село. Село мало форму кола з грунтовими дорогами, що розходилися в чотирьох напрямках. Посередині була зелена лука, яку оточували старі будинки — деякі у квебекському стилі з крутими схилами металевих дахів і вузькими мансардними вікнами, а деякі обшиті деревом, із широкими відкритими верандами. І принаймні один був із плитняка — намагаючись перемогти вбивчу зиму, першопроходець збудував собі оселю власноруч із каміння, зібраного в полях.　

На зеленій луці вона побачила ставок, обіч якого височіли три величні сосни.　

Мирна дістала мапу Квебеку. За кілька хвилин вона акуратно згорнула її й здивовано притулилася до машини. Села на мапі не було. На ній були позначені місця, яких не існувало вже десятки років, крихітні рибальські селища та громади з двома будинками й церквою.　

Але не це село.　

Мирна дивилася на його мешканців, які працювали в саду, вигулювали собак, сиділи на лавці біля ставка й читали. Можливо, це було щось на кшталт Брігадун[10]? Місцини, що з’являлася лише раз на кілька років, і тільки для тих, хто хотів її побачити? Але все одно Мирна вагалася. Напевно, там не було того, чого вона прагнула. Майже розвернувшись, щоб рушити до Вільямсбурга, який на карті був, Мирна вирішила ризикнути.　

У Трьох Соснах знайшлося те, чого вона жадала.　

Там були круасани та café au lait. Картопля фрі зі стейком і «Нью-Йорк таймс». Там була пекарня, бістро, готель, у якому пропонували нічліг і сніданок, і універсальний магазин. Там був спокій, тиша і сміх. Там були велика радість і великий смуток. Там уміли приймати і те, й інше і бути задоволеними. Там були товариство й доброта.　

І була порожня крамниця з мансардою. Крамниця чекала. На неї.　

М ирна так і не поїхала звідти.　

Трохи більше ніж за годину Мирна перенеслася зі світу скарг до світу вдоволеності. То було шість років тому. Тепер вона продавала нові та вживані книжки і роздавала затерті поради своїм подругам.　

— Ради бога, Кларо, сери або злазь із горщика, — порадила вона подрузі. — Від смерті Джейн уже