Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

за освітлення для вистави, бо вона, як висловилася мадам Лятур, має кебету до техніки. Маючи на увазі, до чогось неживого. Тож щороку Крі дивилася різдвяну виставу на самоті в темряві на задньому ряду, тим часом як красиві, сяючі, обдаровані дівчатка танцювали та співали про різдвяне диво, гріючись у світлі, що дарувала Крі.　

Але не цього року.　

Вона одягла костюм і поглянула на себе в дзеркало. На неї дивилася величезна шифонова сніжинка. Правда, Крі мусила визнати, що більше схожа на снігову кучугуру, ніж на сніжинку, але все одно це був костюм, і він був справді пречудовим. Іншим дівчаткам допомагали мами, але Крі зробила свій самотужки. «Щоб здивувати матусю», — сказала вона собі, намагаючись заглушити інший голос.　

Якщо придивитися, то там, де її пухкі, невправні пальці наштрикалися на голку, можна було побачити крихітні крапельки крові. Але вона наполегливо продовжувала роботу, поки нарешті костюм не був готовий. І тоді її осяяло. Справді, то була найгеніальніша думка за всі її чотирнадцять років.　

Крі знала, що її мати боготворила світло. Як їй казали все життя, світло — це те, до чого ми всі прагнемо. Ось чому кажуть «просвітлення». Ось чому розумних людей називають «світла голова». Чому худорляві люди досягають успіху? Тому що вони легші, прозоріші, світліші за інших.　

Це все було так очевидно.　

І зараз Крі власне гратиме сніжинку — найсвітлішу, найлегшу зі стихій. А як же її власна часточка блиску? Вона пішла в доларову крамницю і на свої кишенькові гроші купила пляшечку блискіток. їй навіть вистачило сил проминути затверділі плитки шоколаду, що траплялися на очі. Крі сиділа на дієті вже місяць і незабаром, вона була впевнена, її мати це помітить.　

За допомогою клею вона оздобила костюм блискітками і тепер розглядала результат.　

Уперше в житті Крі подумала, що вона гарна. І не сумнівалася, що за кілька хвилин її мати теж так подумає.　

Клара Морров дивилася крізь обмерзлі шибки вікна своєї вітальні на крихітне село Три Сосни. Вона нахилилася вперед і зішкрябала зі скла іній. «Тепер, коли у нас є трохи грошей, — подумала вона, — ми повинні замінити старі вікна». Клара знала, що це було б розумною справою. Утім, більшість її рішень насправді були нерозсудливими. Але вони відповідали її життю. І зараз, споглядаючи снігову планету, на яку перетворилися Три Сосни, вона усвідомлювала, що їй подобається бачити село крізь дивовижні візерунки, намальовані морозом на старому склі.　

Попиваючи гарячий шоколад, вона спостерігала, як яскраво вдягнені мешканці села прогулюються під снігом, що м’яко опускається долі, махають одне одному руками в рукавицях на знак привітання й час від часу зупиняються, щоб поспілкуватися, а їхні слова вириваються з вуст клубами пари, як у мультяшних героїв. Хтось прямував до бістро Олів’є на café au lait[6], іншим потрібен був свіжий хліб або pâtisserie[7] з кондитерської Сари.　

Книгарня «Книги Мирни, нові та вживані», що поруч із бістро, була зачинена на цілий день. Мсьє Беліво розчистив лопатою сніг перед своїм універсальним магазином і помахав рукою ефектному велетню Ґабрі, який квапливо прямував від свого готелю на розі через луку. Для незнайомця мешканці села здалися б безликими, навіть без ознак статі. Узимку у Квебеку всі були однаковими на вигляд. Рухаючись перевальцем, сповиті шарами гусячого пуху та тинсулейту, навіть стрункі видавалися товстунами, а товстуни нагадували кулі. Усі здавалися однаковими, за винятком ток на головах. Клара побачила, як яскраво-зелена шапка з помпоном Рут кивнула барвистій кепці Вейна, яку Пет плела довгими осінніми вечорами. На головних уборах дітей Левесків були всі відтінки синього — вони ганяли на ковзанах по замерзлому ставку за хокейною шайбою, а маленька Роуз так тремтіла, стоячи на воротах, що Кларі навіть було видно, як дрижить її світло-блакитний капелюшок. Але брати любили її: підбігаючи до сітки, щоразу вдавали, ніби спіткнулися, і, замість того щоб зробити плаский кидок, легенько послизнувшись, котилися до неї, поки не утворювали безладну й веселу купу на лінії воріт. Кларі здавалося, ніби перед її очима одна з тих гравюр Currier and Ives[8], на які вона в дитинстві дивилася годинами і на яких мріяла опинитися сама.　

Три Сосни вбралися в біле. За останні кілька тижнів випало з фут снігу, і кожен старий будинок у селі хизувався власною токою найчистішого білого кольору. З димарів валив дим, будинки наче мали власний голос — говорили й дихали. Різдвяні вінки прикрашали двері й ворота. Увечері тихе невеличке село у Східних кантонах сяяло світлом різдвяних прикрас. Звідусіль лунав приглушений гомін — дорослі та діти готувалися до великого дня.　

— Може, її машина не заводиться.　

До кімнати увійшов Пітер, чоловік Клари. Високий і стрункий, він був схожий на працівника компанії зі списку Fortune 500, як його батько. Натомість цілими днями, зігнувшись над мольбертом, замащуючи кучеряве сиве волосся олійними фарбами, він неквапно створював свої болісно деталізовані твори абстрактного мистецтва. Вони розходилися за тисячі доларів по всьому світу. Та через те, що писав він надто повільно, лише одну-дві картини на рік, вони жили в постійній бідності. Принаймні донедавна. Картини Клари з матками-воїтельками та деревами, що тануть, усе ще не знаходили збуту.　

— Вона приїде, — запевнила Клара.　

Пітер подивився на дружину. Блакитні теплі очі, колись темне, а тепер пронизане сивиною волосся, хоча їй було лише за сорок. Її фігура починала гладшати в талії та стегнах, і віднедавна вона заговорила про те, щоб знову приєднатися до занять із фізкультури, які проводила Мадлен. Він вчинив достатньо розумно і промовчав, коли вона запитала його думку про цю ідею.　

— Ти впевнена, що я не зможу поїхати? — запитав він більше з увічливості, ніж через справжнє бажання втиснутися в смертельну пастку машини Мирни й трястися всю дорогу до міста.　

— Авжеж. Я збираюся купувати тобі подарунок на Різдво. Крім того, у машині не вистачить місця для Мирни, мене, тебе і подарунків. Доведеться залишити тебе в Монреалі.　

До відчинених воріт під’їхала малесенька автівка, а з неї вийшла огрядна чорношкіра жінка. Це було, мабуть, найулюбленішою частиною подорожей Клари з Мирною. Спостерігати, як вона сідає в крихітну машину чи вилізає з неї. Клара була майже впевнена, що Мирна насправді більша за машину. Влітку було весело дивитися, як вона забирається всередину, а її сукня задирається аж до пояса. Та Мирна лише сміялася. Взимку видовище було ще кумеднішим, бо Мирна вдягала яскраву рожеву парку, майже вдвічі більшу за неї.　

— Я з островів, дитино. Я боюся