Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

class="p1">Але Сісі й далі красномовно мовчала, обличчя її залишалося незворушним. Усього, що не подобалося Сісі, не існувало. Включно з її чоловіком та донькою. Включно з будь-якими неприємностями, будь-якою критикою, будь-якими різкими словами, які не належали їй, будь-якими емоціями. Сол знав, що Сісі жила у своєму власному світі, де була досконалою, могла приховувати свої почуття та невдачі.　

Він ставив собі питання, скільки часу мине, перш ніж її світ вибухне. Він сподівався, що опиниться поруч, щоб побачити це. Але не надто близько.　

Вона казала, що люди жорстокі й байдужі. Жорстокі й байдужі. Насправді не так уже й давно, перед тим як підписав контракт як фотограф і коханець Сісі, він вважав світ прекрасним. Щоранку він прокидався вдосвіта і крокував у день, який щойно розпочався; світ був новим, і все здавалося можливим, і він бачив, яким прекрасним був Монреаль. Він бачив людей, які усміхалися одне одному, купуючи капучино в кав’ярні, свіжі квіти чи багети. Він бачив дітей, які восени збирають опалі каштани, щоб погратися ними[3]. Бачив літніх жінок, які проходилися попідруки бульваром Сен-Лоран.　

Він не був настільки дурним чи сліпим, щоб не помічати безхатьків або ж обличчя в синцях і побоях, які говорили про довгу й пустопорожню ніч і ще довший день попереду.　

Але в глибині душі він вірив, що світ — прекрасне місце. І його фотографії відбивали цю думку. Вони вловлювали світло, блиск, надію. А також тіні, які, звісно, кидали виклик світлу.　

За іронією долі, саме ця якість привернула увагу Сісі й спонукала її запропонувати йому контракт. Стаття в одному з монреальських журналів описувала його як «чудового» фотографа, а Сісі завше прагнула найкращого. Саме тому вони завжди винаймали номер у готелі «Рітц». Тісний, незатишний номер на нижньому поверсі без краєвиду і шарму, але в «Рітц». Щоб довести свою значимість, Сісі забирала з номера шампуні та канцелярське приладдя, так само, як колись привласнила його. І так само, як використовувала його, вона використовувала ті дрібниці, щоб донести до людей, яким було до цього байдуже, свою примарну думку. А потім врешті-решт вона б усе відкинула як непотріб. Як відкинула свого чоловіка, ігнорувала та висміювала дочку.　

Світ був жорстоким і байдужим.　

І тепер він у це вірив.　

Він ненавидів Сісі де Пуатьє.　

Сол підвівся з ліжка, залишивши Сісі милуватися її книжкою, її справжнім коханцем. Він дивився на неї, а вона, здавалося, то розпливалася, то знову набувала чітких контурів. Він схилив голову набік і подумав, чи не забагато знову випив. Але картина перед очима однаково міняла різкість, наче він дивився крізь призму на двох різних жінок: одну красиву, гламурну, життєрадісну, а іншу — жалюгідну, фарбовану білявку, всю покарбовану глибокими зморшками, висушену, жилаву й грубу. І небезпечну.　

— Що це?　

Сол простягнув руку до кошика зі сміттям і витягнув папку. Він одразу впізнав у ній портфоліо художника. Воно було красиво і старанно оправлене й надруковане на високоякісному акварельному папері. Він розгорнув портфоліо й затамував подих.　

Серія робіт, блискучих і легких, які, здавалося, випромінювали світло від тонкого паперу. У Сола защеміло в грудях. Малюнки показували світ і прекрасним, і болісним. Але здебільшого то був світ, де надія та спокій все ще існували. Очевидно, художник бачив його щодня, жив у ньому. У такому самому світі, сповненому надії й світла, жив колись і він сам.　

Роботи, що здавалися невигадливими, насправді були дуже складними. Образи та кольори нашаровувалися один на одного. Щоб отримати бажаний ефект, митець, напевне, проводив за ними години за годинами, дні за днями.　

Сол втупився в одну з робіт, що опинилася зверху. Ніби прагнучи сонця, у небо здіймалося величне дерево. Художник зобразив його і якимось чином передав відчуття руху, не позбавивши глядача орієнтації у просторі. Дерево було граційним, умиротвореним, але насамперед потужним. Кінчики гілок, здавалося, танули, ставали нечіткими, наче у його впевненості та прагненні був крихітний сумнів. Це було блискуче.　

Усі думки про Сісі розтанули. Він уже заліз на дерево, майже відчуваючи, як його лоскоче шорстка кора — наче він сидів на колінах у дідуся, притулившись до його неголеного обличчя. Як тому митцю це вдалося?　

Сол не міг розгледіти підпис. Він перегортав аркуші й відчував, як на його застиглому обличчі поволі з’являється усмішка і рухається до його закам’янілого серця.　

Можливо, одного дня, якщо він колись звільниться від Сісі, то зможе повернутися до своєї роботи і створювати такі речі, як ця.　

Сол видихнув усю темряву, що накопичилася в ньому.　

— Ну що, тобі подобається?　

Сісі підняла свою книжку й помахала йому.　

Розділ другий

Крі обережно вдягала костюм, намагаючись не порвати білий шифон. Різдвяна вистава вже почалася. Вона чула, як молодші класи співають «Далеко в яслах»[4], хоча це звучало підозріло схоже на «Кит у яслах»[5]. Вона ненадовго замислилася, чи це не був часом натяк на її адресу. Невже вони всі сміються з неї? Вона відкинула цю думку і продовжила одягатися, тихенько наспівуючи.　

— Хто це робить? — Голос мадам Лятур, учительки музики, пролунав у переповненій, збудженій кімнаті. — Хто це наспівує?　

Обличчя мадам, жваве, схоже на пташине, зазирнуло в куток, куди Крі прокралася, щоб переодягнутися на самоті. Інстинктивно Крі схопила свій костюм і спробувала прикрити майже голе чотирнадцятирічне тіло. Звичайно, це було неможливо. Забагато тіла і замало шифону.　

— Це ти?　

Крі витріщилася, занадто налякана, щоб говорити. Мати попереджала її. Застерігала ніколи не співати на публіці.　

Але зараз, зраджена своїм бурхливим серцем, вона дозволила співу вирватися назовні.　

Мадам Лятур, не зводячи очей, дивилася на велетенську дівчинку й відчувала, як підступає нудота. Ці жирові валики, ці жахливі ямочки, ця спідня білизна, що зникає у плоті. Застигле обличчя, вирячені очі. Колись учитель природничих наук мсьє Драпо відзначив Крі як найкращу в класі, але його колега зіронізував, що однією з тем того семестру були вітаміни та мінерали, тож Крі, напевне, з’їла підручник.　

Проте Крі була тут, на виставі, тож, можливо, вона намагалася боротися зі своєю замкненістю, хоча для цього вона мусила докласти чимало зусиль.　

— Краще поквапся. Незабаром твій вихід.　

Мадам Лятур пішла, не чекаючи відповіді.　

Це була перша різдвяна вистава, у якій Крі брала участь за п’ять років, що навчалася в школі для дівчат міс Едвард. Кожні два роки, коли учениці виготовляли собі костюми, вона бурмотіла виправдання. Ніхто ніколи не намагався її відмовити. Натомість її призначали відповідальною